Глава 4

Прогулянка видається напрочуд…мирною. Навіть краще сказати, затишною. Вперше почуваюся так. Напруга з кожним кроком спадає. Сонце й достатньо теплий вітер пестять шкіру, дозволяючи насолодитися усім одразу. Мені подобається відчувати аромат тіла Тимура. Подобається, що він пахне дощем, одразу почуваєшся якось так, немов на дворі злива, а ти вдома, під ковдрою, з чаєм у руках, щаслива… Не знаю, ймовірно краще не піддаватися почуттям, котрі зараз вирують у серці. Але мозок продовжує вперто мовчати, а те, нещасне, сховане за ребрами, стільки разів зраджене світом, б'ється гучно, сильно, схвильовано. І я не можу йому протистояти. Дуже хочу, тому що мені страшно. Страшно відчувати те, що викликає Тимур. Страшно сподіватися на щось. Страшно, що дивлячись на нього, поки він розповідає веселі історії про служіння в армії, я все більше й більше не хочу, аби прогулянка закінчилася. Це помилка, котра може вартувати дорого. Помилка, яка здатна змінити усе. Ось тільки усвідомлення не змінює ставлення. 

Розмовляючи, ми дістаємося мого дому. Тимуру доведеться повертатися до машини тим же шляхом, але самому. Зупиняємося під будинком. Дивне відчуття. Мене вперше проводжає чоловік. Ще і який…. 

— Ну що, колючка, — м'яко каже в очі дивлячись. — Не страшно вже? 

— Одна прогулянка не змінює нічого, — чітко промовляю.

Тимур Думанський усміхається. Сіро-блакитні очі бачать мою брехню точно так само, як я її відчуваю. Він знає, що мені сподобалося. 

— Тоді повторимо, — безапеляційно лунає. — Будемо гуляти доти, доки не змінить.

— Хочу зрозуміти, навіщо? Мені мало пояснень, що я запала у твою душу.  

Чоловік хмикає. Поглядом по тілу проходиться, уважно, змушуючи нутрощі горіти, а ноги тремтіти. Хочу втекти й водночас залишитися поруч. 

— Неможливо пояснити почуттів, емоцій. Вони є, і ти не здатний протистояти. 

— Я здатна.

— Справді? 

— Мені доводилося.

Погляд чоловіка хмурніє. Одразу розуміє, що маю на увазі. В дитячих будинках всім байдуже на твої емоції. Буквально всім. І тобі стає. Ти просто мусиш вимикати їх, ніби це так просто, інакше є шанс, що тебе зламає ще у дитинстві. Втім, людське тіло та мозок, знають більше, ніж ми можемо собі уявити. Вони інтуїтивно працюють через емоції. Тож, коли тобі потрібно оборонятися, все діє на оборону; коли потрібно тримати сльози в собі, вони не з'являються в очах; так з усім… 

— Щось є у тобі, Мая. Щось таке, від чого я не здатний відвернутися або ігнорувати, — все-таки намагається пояснити. 

Киваю. Приймаю його чесність. Вона в очах його відбивається, в рисах обличчя. Зустрівшись вперше, вони були крижаними брилами, але зараз кожна пом'якшилася, кожна додає шарму, ніжності, теплоти. Тимур Думанський за якісь кілька годин зміг і мені запасти в душу, тільки йому цього не варто знати.

— Я піду. 

Він хапає за лікоть. Обережно, проте, наполегливо.

— Тебе цілували? 

Питання вганяє у фарбу. Відчуваю, що горю всім тілом. Від сорому. 

— Ніколи. — ледь чутно шепочу.

Тимур підсувається. Я дістаю йому до плеча. Зараз надто сильно усвідомлюю нашу різницю, не лише у зрості, а й у віці. Одна долоня чоловіка лягає на шию, пальцем він торкається вуха, лінії підборіддя. Затамовую подих.  Я бачила у кіно як це відбувається, але бачити й бути на місці тієї, кого ось-ось поцілують, різні речі. Легені горять від очікування, відсутності кисню. Тимур не поспішає. Дозволяє звикнути до відчуття його руки на шкірі, до присутності, до аромату його самого. Ніби знає, різкий рух і я сполохана, втечу. 

Врешті, починаю дихати. Часто-часто, намагаючись заспокоїти власне тіло. Воно знає щось, чого не знаю я. Воно очікує, повністю напружене, готове перетворитися на удар струмом. Тимур злегка схиляє обличчя. Між нашими губами така мала відстань. Дуже-дуже мала. Вдихаю ще й ще. Ним наповнююся. Ним пахну. В сіро-блакитних очах тонути починаю. 

Він цілує. Дотик крил метелика до губ, ось як відчувається. Обережно, лагідно, трепетно, й несподівано приємно. Піддаюся вперед. Заплющую очі, тому що так хочеться. Кладу руки на груди чоловіка. Він тримає мене обома руками, тримає міцно, щоб не впала. А потім ще раз цілує. Моє серце б'ється аж у горлянці. Емоції переповнюють, розривають на частини. Голова йде обертом. Враження, що хтось посадив на карусель й забув її вимкнути. Втрачаю зв'язок з реальним життям. Тепер я навіть не я. 

Все зникає, коли його губи відриваються від моїх. Тимур уважно відстежує реакцію, й каже:

— Тепер тебе цілували.

— Так, — видихаю.

— Я хочу, щоб всі наступні рази теж були моїми.

Те, як серйозно він промовляє слова, змушує землю під ногами дрижати. Нічого не відповідаю. Обережно вивільняюся з рук Тимура.

— Дякую за прогулянку.

Погляд у нього повний розуміння. Наче знає як мені насправді страшно, надто багато усього сталося за сьогодні. Більше, ніж за все моє життя.

— І тобі дякую, бджілочко. Ти не проти якщо завтра я відвезу тебе на роботу?

— Завтра вихідний, — виходить розчаровано.

— Тоді, завтра ми ще раз підемо гуляти.

— Гаразд. — здаюся. Повністю. Капітулювала від одного поцілунку. 

Тимур йде. Повільно, впевнено, а я спостерігаю. В спину його дивлюся й торкаюся кінчиками пальців губ. Вони ще тримають поцілунок на собі. Я ще почуваюся так, немов мене досі цілують. Ще дихаю запахом дощу. Ще не готова йти в кімнату, до Оксанки. Втім, вибір не великий, коли Тимур зникає за рогом, таки змушую себе зайти в під'їзд гуртожитку. 

День до вечора збігає непомітно.Оксанки в кімнаті немає, тож дозволяю собі полежати у ліжку та помріяти. Це теж вперше, коли я роблю подібне. Раніше все зводилося до образ на долю, й питання, чому ж мене кинули. Але не сьогодні. В цей день теплі емоції огортають звідусіль і чоловік, який злякав при першій зустрічі, їх причина.