Глава 3

Весна вривається несподівано. Сніг тане за два дні, температура підіймається вище десяти градусів, і життя грає новими фарбами. За календарем до справжньої весни ще тиждень, але мені подобається, що лютий тішить такою погодою. Подобається, що холодний сезон добіг кінця. Весна — це завжди про оновлення. Весна додає шарму усьому, чого торкається. Навесні хочеться співати, жити, а не існувати закутаній в кілька шарів одягу, й швидко добігати від зупинки до роботи або дому. 

Інші люди, — дізнаюся від колег, — здебільшого розділяють мою любов до весни, проте з інших причин. Виявляється, для багатьох грудень та січень це період свят, а тому ці місяці видаються прекрасними. Лютий же тішить лише днем закоханих, не всіх їх мають, отже, не всі святкують. Тому бідний лютий заважає їм. Як чудово, що він найкоротший.  Я свята не люблю. Все просто: по телевізору, який у нас був один на всіх сиріт, там показували фільми. Фільми, в яких існує диво. Фільми, де сім'ї були на свята разом, дарували одне одному подарунки, обіймали й просто любили. Ми цього не мали. Жадібно споглядали, звісно ж, як буває у нормальних людей, заздрили, і не розуміли, чому нас світ обділив, чому кинули батьки, чому ми тут: самотні, нещасні, худі, маленькі, але з великими серцями? 

Ніхто нам не відповідав, коли запитували викладачів, а перед цим вихователів. Ніхто не знайшов відповіді досі. Вже  рік минув після мого випуску, а все, що я зрозуміла — світ дуже несправедливий і жорстокий. Варто тобі десь не зрозуміти натяку, тебе одразу пожирають ті, хто найближче. Ти мусиш бути сильною, розумною, усвідомлювати істини, яких не розумієш, бачити глибше, бути соціалізованою, як усі…. Оксанка вже увійшла в цей потік. Вона вправно спілкується з людьми. Легко сходиться та розходиться. Легко свариться й тисне на усіх, що вона сирота, що їй мають допомогти. І їй допомагають. Всі. Мені ніхто. Я не прошу. Гребу сама, тому що маю гордість. Тому що соромно просити. 

Сьогодні останній робочий день. Повільно крокую від роботи у бік зупинки, а потім несподівано вирішую прогулятися до дому. Сонце сьогодні лагідне, зігріває променями, вітру немає, небо блакитне, птахи щебечуть, чому б і ні?  Вирішую йти так, як їде тролейбус. Втім, коли долаю половину шляху, — з центру до мого дому їхати хвилин тридцять, — розумію, що можу скоротити дворами. Власне, втома у ногах вирішує усе за мене. Звертаю на мосту, йду повз старий ринок, а потім через медичні установи, і ось залишається зовсім трохи. Коли переходжу дорогу шлях мені перекриває машина. Білосніжна, як сніг, красива, сучасна й надзвичайно дорога. Зупиняюся, мозок швидко обдумує, що роботи, але не встигає. З авто виходить Тимур. Я чомусь не здивована. Дещо розгублено оглядаю його з ніг до голови: він у білій сорочці, котра йому, як не дивно пасує, — і чому я звертаю увагу на це, — та чорних джинсах. Виглядає так само дорого, як і його машина. 

— Ось ми й зустрілися, бджілочко, — промовляє. Голос чарівним тембром кружляє навколо мене. Не видно, але відчувається немов перша, вступна мелодія скрипки, котра має так багато обіцянок. 

— Ми на дорозі, — перше, що кажу. 

Тимур усміхається. Сіро-блакитні очі спалахують теж сміхом. Дивний колір, він надто яскравий, можливо носить лінзи? Надто глибокі відтінки, ніколи таких не бачила. Щось середнє між льодом в океані й сірими небесами. 

— Тоді прошу тебе сісти, ми одразу ж припинимо заважати руху.

Нервово озираюся. Ми дійсно перекрили шлях. Машини за Тимуром сповнені роздратованих водіїв, деякі вже лаяться.

— Але…

— Ти мені обіцяла. — наголошує.

Здаюся. 

— Добре, — зціплюю зуби. 

Відкриваю дверцята та швидко сідаю на місце пасажира. Тимур задоволений, ледь не плигає за кермо та рвучко жене авто вперед. Від подиву аж хапаюся за панель попереду. 

— Завжди так їздиш? — перелякано.

Тимур миттю зменшує швидкість.

— Перепрошую. 

Киваю на його слова. З полегшенням відкидаюся на сидіння. Голова гудіти починає, і метелики оживають. Жодного разу їх не було, допоки він знову не зустрівся.

— Мабуть, судилося, — завзято промовляє чоловік.

Обережно оглядаю його профіль. Не віриться, що він так пам'ятає мої слова. Зрозуміло, чому я не забула їх, іноді згадувала Тимура, втім, не зациклювалася. Відмовивши минулого разу я відчувала страх. Цей чоловік наполегливий. А потім, після довгих розмов з Оксаною, вирішила, що я просто дійсно йому надто сподобалася. Так буває, мабуть, не лише у кіно. 

— Не впевнена, — бурмочу.

Тимур все одно не здається.

— Кава чи чай? 

Зітхаю. Я йому обіцяла. 

— Чай. Кава гірка.

— Можна завжди додати цукру. 

— Можна, але навіщо, якщо не смачно? 

Тимур кидає на мене зацікавлений погляд. Очі чоловіка вивчають, я напружуюся, від нього надто багато уваги. 

— Згоден. 

Машина зупиняється поруч із красивою кав'ярнею у незнайомому районі. Тимур поводиться дуже виховано. Вперше для мене відкриває хтось дверцята в авто, хоча, зізнатися, я вперше їду на чиємусь авто, яке не належить таксі. Вперше мені подають руку. Почуваюся дивно. Але підіграю Тимуру, вкладаю свої пальці у його долоню. Дивно, та наші тіла б'ються струмом. Миттю в очі йому дивлюся, хочу знати чи відчув, судячи з реакції, — він відчув. Не знаю, що думати з цього приводу, але чоловік не демонструє теж якоїсь реакції, тому просто йду з ним в кав'ярню. 

Все відбувається швидко, і ось нам приносять чай за столик. Тут є ще кілька пар, і дівчатка-підлітки, які дуже уважно щось розглядають в телефоні. Повертаюся від їх споглядання до Тимура. 

— У тебе неймовірні очі, — раптом каже він.

Затамовую подих. Зелені очі бувають неймовірними? Вони просто…зелені. 

— Дякую, — кажу, розуміючи, що відповідь лунає більше як питання. — Твої гарні, а мої так…

— Ні, — не дає договорити. — Не роби цього.

— Чого саме? 

— Не знецінюй. Ти красива дівчина, але, таке враження, що не любиш себе.