Глава 2

Дні біжать за днями. Влаштовуюся на роботу у банку. Це щастя, що я взагалі змогла потрапити у подібне, адже за словами вже колег, за таке задоволення люди платять. Мені дійсно пощастило. Оксанка ж йде працювати у місцевий журнал, окремо фотографує. Живе у мене, бо дітися їй нікуди. Пізніше ми знову їдемо здавати сесію. Цього разу я перевіряю усе уважно, а на вокзал ми приїжджаємо за дві години до прибуття нашого потяга. 

За тиждень ми повертаємося додому. Погода тішить сонцем попри зиму. Сніг всипав усе, прикрив болото й чорні дерева білим. Мені подобається як виглядає усе тепер. Передсвяткова метушня людей не приносить радість.  Я не хочу заздрити, але виходить не дуже вдало. Я маю брата та сестру, але ще жодного разу не вдалося провести свята з ними. 

Після роботи я обов'язково йду прогулятися у парк неподалік. Буває сама, іноді з колегами. Сьогодні, до прикладу, мене проводжає наш інкасатор. Він старший на кілька років за мене. Ми сміємося, п'ємо гарячий шоколад та обговорюємо колег. Пройшовшись парком Сергій проводжає до банку, звідти я йду на зупинку, а він спускається у підземний перехід. 

Час очікування змушує замерзнути все тіло, особливо ноги. Я взагалі ще та змерзлюка. Брат вічно каже, що мені варто носити із собою щось гаряче у термосі. Переминаюся з місця на місце, допоки поруч зі мною не гальмує якась чорна машина. З подивом дивлюся на неї не дуже розуміючи, що діється. Зате помічаю як розступаються люди на зупинці, відходять далі від мене.

З машини виходить чоловік. В самій сорочці. Одразу впізнаю його — Тимур. Коротке волосся та звабливі очі дивляться на мене так, що погано стає. Роблю крок назад. Зізнаюся, він лякає мене. 

— Стій, — просить, помітивши реакцію. 

Мої очі бігають у пошуках чогось, що врятувало б. Марно, Тимур стирає відстань між нами й зупиняється поруч. Високий такий, звабливий, викликає знову тих самих метеликів. 

— Що тобі потрібно? — пара вилітає з мого роту хмаринкою.

— Ти. 

Так просто, так легко, аж подих перехоплює.

— Я? 

— Весь час думаю про тебе. 

— Про мене? — зараз нагадую собі папугу. 

— Вірно. Сідай в машину. Ти замерзла, ніс червоний.

Хитаю головою. Так не буває. Просто не буває. Це щось хитре, щось проти мене… Небезпека — кричить мозок та інстинкти. 

— Ні.

— Будь ласка, я тебе не ображу.

Сіро-сині очі такі пронизливі, болем врізаються в мене.

— Я тебе не знаю.

— Дізнаєшся.

— Ні. Я не хочу.

Крок від нього. Тимур обережний, дивиться на мене немов я поранений, наляканий звір.

— Не будь дикункою.

— То навіщо тобі дикунка? 

Чоловік усміхається. Я не можу не дивитися на нього. Не можу й в машину сісти. Небезпечний. Небезпечний і звабливий. Доросліший, старший, розумніший, й чомусь я його цікавлю. Чомусь ми вкотре зустрічаємося.

— Послухай, — обережно починає, — я не завдам тобі болю. Ми просто підемо у кафе, гаразд? 

— Ні.

— Чому? — Тимур не розуміє відмови. Не розумі з яких причин я дійсно дикунка. А що я знаю про чоловіків? Що можу думати про них? Я — чистий аркуш у цій темі. Та й, красунею себе не назву. 

— Не вірю тобі. — чесно зізнаюся.

— Присягаюся. Я не переслідую тебе. Їхав, побачив, впізнав і тут смикнулося, — каже, торкається серця, а потім скронь. — Дай шанс.

— Ні, — вкотре відрізаю й тікаю у вчасно прибулий автобус.

Двері замикаються. Він їде, а Тимур вражає мене. Сідає у своє авто й слідує за автобусом. Весь шлях. Мені тепер справді стає страшно. Як вийти на своїй зупинці? Автобус дістається кінцевої, врешті-решт, та я не виходжу. Роблю ще кілька кіл, Тимур теж, та згодом він здається. Їде геть. Лише тоді видихаю з полегшенням. Поки йду у темряві додому, кажу собі, що подзвоню брату і розповім, що мене переслідують. 

Мої страхи перебиває Оксанка. Дзвонить та обережно запитує, що роблю. Розказую як є, подруга починає сміятися.

— Втекла від чоловіка, який марить тобою? 

— Чому ти вирішила, що марить? 

— Я спілкуюся з його другом. Тимуру ти сподобалася ще при першій зустрічі. 

— Ага, вірю.

— Маюся, — ніби до дитини, промовляє, — не варто так боятися. Ці хлопці не козли, повір мені.

— Так само ти казала про власного колишнього.

— Тоді я помилилася.

— А зараз, що заважає? 

— Я серйозно. Тимур — син військового при високому чині. Керує бізнесом, у нього кафешки й все таке… Короче, не бідний. Ще й красивий. Ти дурненька, якщо не дозволиш йому…

Перебиваю її.

— Не всім керують гроші. 

— Всім. — вперто бурчить.

— Ні, не всім. 

— Боже, ти ж розумієш, що маю на увазі. Дай йому шанс. Він розумний чоловік. 

— Я теж не дурепа.

— Звісно. — з готовністю каже. — Але ти налякана завжди увагою. 

Наближаюся до будинку. З подивом помічаю машину дуже схожу на ту, в якій був сьогодні Тимур. Повільно й роздратовано запитую у подруги:

— Ти часом не сказала де ми живемо? 

— Ні,  я сказала де я живу у тебе. — безсоромно лунає.

— Ти, що?! 

— Спокійно, він не планує тебе вбивати. 

Я просто тисну відбій. Оксанка ще послухає від мене багато ласкавих слів, а зараз потрібно вирішити як пройти машину так, щоб він не побачив мене. Складно повірити, що я аж так сподобалася. Навіщо багатому бізнесмену якась сирота? Впевнена, Оксанка уже розказала нашу історію дитинства. А якщо він так через жаль? Ні, тоді точно ні, хай навіть мене розірвуть ті кляті метелики. Ненавиджу жаль. 

Обережно обходжу авто на далекій відстані. Прикидаю скільки часу знадобиться, щоб пробігти по снігу й вбігти у дім. Встигне побачити чи ні? 

На жаль, не встигаю дізнатися, бо Тимур виходить з машини і йде прямо на мене. Аж ціпенію від переляку. Він помічає моє обличчя, одразу зупиняється, підіймає руки долонями до мене, й каже максимально спокійно:

— Я тебе не торкнуся без твоєї згоди.