Спонтанна Зустріч

 Моє життя змінилось всього-на-всього в один день. Ми проживали у великому будинку й він завжди здавався таким тихим та пустим. Після приїзду дядька із дружиною — все змінилося. Бабуся раділа цьому, та мені..я себе почувала погано. Не можу пояснити чому, та серце підказувало мені, що необхідно бути обережною. Я посміхалась та розмовляла із ними, але завжди дотримувалась дистанції й не підпускала близько. Так пройшов от вже тиждень. Анна, дружина мого дядька, завжди була милою до мене. Занадто. Можливо їй хотілось налагодити сімейний контакт, але ці її "сусі — пусі" зводили мене з розуму. Навіть у своїй кімнаті я не могла побути спокійно наодинці. Толерантність в цих людей була відсутня. Моя "тітка" нахабно відчиняла мою шафу й брала мій одяг. Мої сукні, які я так давно не одягала, більш не належали мені. Більша частина моїх речей вже була в її кімнаті. Я старалась їм пояснити, що так робити не варто, але ж "вагітним відмовляти не можна". Вона була всього на 2 - му місяці. Животика ще не було видно, тому й одягала мої речі.

Моллі теж їх недолюблювала. Особливо дядька. Зажди скавуліла й гарчала в його адрес. Спочатку він старався її погладити та заспокоїти, але з часом просто почав виганяти її на вулицю та кричати на неї. Одного разу, він знову залишив її надворі й зачинив двері. Мене вдома не було й Моллі втекла. Я довгий час не могла її знайти, думала. Моя маленька дівчинка втекла в парк, де ми завжди гуляємо. Їй було важко сприйняти їх. Я бачила, як вона цим всім засмучується та нічого не могла зробити. Прийшовши додому, — я зробила Алексу зауваження й попросила бути лояльнішим до Моллі. Він відповів, що це "тільки собака". Вона не може бути мені другом й все одно не має розуму. Міа, знайди собі краще компанію, а не сиди вдома бавлячи пса". Та тільки він не розумів, що вона — моє все. Я не дозволю так ставитись до неї. В першу чергу це не повага до мене! Ах...Як це все важко...Мене так бісить те, що я тут безсильна...

Знаходитись вдома мені було морально — важко, тому я вирішила взяти Моллі й піти погуляти. Далеко від них. Всього за тиждень вони мене так змучили, що я просто бажала втекти. Одівшись, ми вирушили до центру нашого міста. Там стояли неймовірні фонтани. Надворі було спекотно. Моллі обожнювала воду й купатись, тому вони — найкращий варіант місця проводження часу. Собака була задоволена. Нарешті ми без шуму домашніх буднів. Раніше, піти прогулятись туди, де завжди велика кількість людей, — було для мене свого роду "виходом із зони комфорту". Зараз — це мій порятунок від цієї рутини. Я взяла собі холодне мохіто й сіла на лавочку, що знаходилась близько фонтанів й спостерігала за Моллі. Невдовзі я побачила Річарда. Ми зустрілись поглядами, та я відвернула голову в іншу сторону, удавши, що не помітила його. Я не можу пояснити чому зробила саме так. Дівчата іноді не розуміють своїх вчинків.

Річард повільно наближався. З кожним його кроком — серце прискорювало свій ритм. Тіло вкрилось мурашками й мене охопив мандраж. Ми не бачились тиждень. Звичайно спілкувались. Іноді він мені писав. Та це просто були банальні питання типу "Як в тебе справи?" та "Що робиш?". Він мене запрошував на прогулянку, та тільки ні часу, ні бажання в мене не було. Мені вислали нову книгу для редагування та через приїзд моїх родичів я не могла її завершити. Щоразу, як тільки я вмикала ноутбук, — приходила тітка чи дядько. Або завжди крики. То вони посваряться, то просто "гучно розмовляють". Я не могла налаштуватись й сфокусуватись на роботу. Тому я була вимушена працювати вночі.

- Привіт, давно не бачились.. - Сказав Річард.

- Привіт. Так..Вибач. Просто не було часу взагалі. Навіть для себе. - Відповіла Моллі.

- Розумію..В мене теж було багато справ. Дуже багато клієнтів..Це, звичайно, добре, але так відбирає сили..

- Ах..Я не могла завершити редагувати книгу...В більшості я закінчую протягом 3-х днів, якщо приділяю цьому багато часу. А тут..весь тиждень не було змоги.

- Чому так?

- Та тому що.. приїхали наші родичі. Рідний брат моєї мами. Ми не спілкувалися довгий час. Навіть не знали чи він живий. Дядько, налагодивши своє життя, — завершив наші сімейні зв'язки. "Ні слуху ні духу". А зараз, коли в його життя прийшла чорна смуга — повернувся додому. Розумієш? Ах..як це все виводить мене із себе. Та я не можу нічого зробити. Це єдиний син моєї бабусі. Вона щаслива і я не хочу її засмучувати.

- Така суть людей. З часом ти починаєш це бачити й розуміти. Коли в житті все добре — не треба нікого, а як тільки завершується, — згадуєш все і всіх. Таких людей необхідно тримати далеко від себе й свого життя. Старайся йому менше довіряти.

- Я так і роблю. Але важко призвичаїтись до життя із кимось, окрім бабусі. Дядько приїхав разом із дружиною та вона ще й вагітна. Не можу у своєму будинку взагалі нічого.

- Раніше, коли я проживав із батьками — відчував себе так само як і ти. Сім'я в нас багата та я ніколи не почував себе вільним. Завжди необхідно бути найкращим. Якщо, наприклад, в школі у будь-якому конкурсі, я займав - 2 місце, то батько сварив мене й мою няню за те, що погано мною опікується.

- Знаєш, можливо це і погано..таке ставлення батьків до дитини..Але я осиротіла зовсім рано. Мені завжди їх не вистачало. Нехай твої батьки й не були турботливими, але хоча б ти знав, що вони поруч. В тебе завжди була матір і батько. В якомусь сенсі — я заздрю тобі.

- Так, ти маєш рацію. Мені прикро, що в тебе так все склалося. Мені ніколи не зрозуміти твого горя...

- Все добре, не переймайся моїми словами. Я не хотіла, щоб ти почувався не комфортно...

Я заздрю йому. Сім'я — це те, про що я мріяла усе своє життя. Батьки, які завжди зустрічають тебе після школи, університету чи роботи. В горі чи в радості.. Вони завжди поруч. Люди, яким не байдужа твоя доля й життя. Така дрібниця. Та тільки мені ніколи не зрозуміти, як це — мати батьків. Своїх я практично не пам'ятаю. Обличчя батька практично стерлось із моїх спогадів. Матір мені взагалі чужа.

Я розумію, що не завжди все так гладко, як я собі думаю. Але й вважаю, що живі батьки все ж таки краще. Та тільки люди не вміють берегти все те, що поруч. Тільки в той день, коли ми втратимо щось дороге — зрозуміємо всю цінність. Мені шкода, що у Річарда такі відносини із рідними та тільки втручатися я не буду. Не варто вмішуватись у чужі проблеми.

- Міа, але ж ти можеш створити свою власну сім'ю. Необхідно тільки знайти ту людину з якою захочеться прокидатися, пити гарячий чай та розділювати всі свою турботи та проблеми. Батьки це тільки тато й мама. Люди, що дбають про тебе протягом всього життя. Так. Вони ті, що люблять тебе, яким би не був. Але це не твоя сім'я. Тільки їхня. Діти дорослішають й покидають пташине гніздо. Ти ж не житимеш поруч із ними до кінця своїх днів. Тому, щоб бути щасливою — необхідно мати поруч того, кого кохатиме серце.

- Я теж так вважала декілька років тому. Хотіла сім'ю, дітей...Але люди..вони такі непередбачувані. Ти думаєш, що знаєш його, але ні. Ти бачиш тільки те в людині, що вона тобі показує чи дозволяє бачити. Помилку зробити легко. Та тільки моментами вона буває занадто сильною. Коли тебе зраджує той, кого ти вважала своїм Всесвітом.. Ах, Річард.. - дівчина на хвилинку зупинилась й додала — Тобі не хочеться жити.

- Ти помилилася? Обрала не той шлях й не з тим?

Наша розмова заставила мене знову згадати все те, що так довго ховала у своїй пам'яті. Було важко дихати. Серце вискакувало із грудей. Холодний піт покрив все моє тіло. Я не хотіла розмовляти, бажала втекти від цього, та не могла. Він би усе зрозумів й знайшов моє слабке місце. Необхідно бути сильною. Міа. Не показуй своїх емоцій.

- Так, раніше в мене був хлопець. Перше кохання. Скажемо так. Ми разом жили й все було наче добре. Та чомусь все почало руйнуватись й ми розійшлися. Морально було важко його забути. Та це на краще.

- Доля іноді дає нам людей для уроку. В кожної людини свій шлях. Інколи він перетинається із чужим і люди йдуть його разом. Та тільки дороги з часом розходяться. Ви стоїте на роздоріжжі. Тобі вправо, а людині вліво. Думаєш, що людина обере твою сторону, та ні. Кожен іде у свою сторону. Так й закінчується спільна мандрівка. Але є й такі, кого зустрічаєш раптово. Ти всю дорогу чекаєш того роздоріжжя й думаєш, що все закінчиться як і раніше. Та тільки його немає. Знаєш чому? Тому що долі ваші переплітаються й із 2-х залишається тільки одна — ваша спільна. Тому ніколи не потрібно засмучуватись. Всьому свій час й своє місце. Той, хто має бути поруч — буде. Тільки будь терпеливою.

- Іноді, мені здається, що я маленькими кроками наближуюсь до обриву. Ось — ось і все закінчиться. Це нікчемне життя в якому не має жодної нотки щастя. Тільки завдяки бабусі й Моллі — я можу дихати. Тільки вони дають мені сили. Та тільки відчувши, що знову можу літати — все починає руйнуватись. Знову. Я вже не знаю, що із цим робити. - Відповіла дівчина.

- Розумію. В мене іноді таке те ж буває. Тобі необхідна підтримка. Плече, яке заховає тебе від усіх негараздів. Той, з яким забудеш усі свої страхи. Не втікай від цього. Життя так влаштоване. Люди не можуть бути самотніми.

- Так, я це чудово розумію. Думаєш раніше в мене не було мрій створити сім'ю ? Біла сукня, букет нареченої та багато — багато гостей... Це все було найсильнішим бажанням. Та тільки життя — не казка. Не завжди кінець щасливий. Я боюся зробити помилку. Знову.

- Ти кохала його? - запитав Річард

- Ні, він був моїм всесвітом. Той, завдяки кому я могла дихати й водночас той, хто вкрав мій кисень.

- Я не знаю, що це за почуття, тому й не можу тебе підтримати..Вибач.

- Знаєш, я досі не розумію добре це чи зле. З однієї сторони чудово, що ти не проходив цей біль. А з іншої...Метелики від кожного слова...Телефонні розмови протягом всієї ночі. Та щоденне смс "Добрий ранок", яке дозволяє відчувати себе необхідною..- Це все так чудово. Ці відчуття не описати словами.

- Сподіваюся, що в майбутньому і я зможу відчути це.

- Звичайно зможеш. Глянь на себе. Красивий, високий, харизматичний чоловік в якому не має жодних недоліків. Думаю будь-яка дівчина хотіла б бути поруч.

- Навіть ти? - посміхнувся хлопець.

Дівчина сором'язливо посміхнулася й відповіла :

- Якби ми зустрілись декількома роками раніше, то думаю, я б однією із твого фан-клубу. Але зараз мені вже не 17. В мої роки закохатись важко. Я навчилась жити самостійно, тому не відчуваю потреби в чоловічій допомозі чи підтримці.

- Ха-ха. Тоді відчуй себе 17-річною. Я не відштовхну тебе. Мені б хотілось частіше бачити твою посмішку й ті чарівні очі.

- Річард. Солодкі слова вже давно не в моді на мене це не діє.

- Міа. Я ж не жартую.

- Добре — добре. Я тебе зрозуміла. Поговоримо іншим разом. Мені необхідно додому.

- Я напишу тобі. Будь на зв'язку.

- Обов'язково! Що ж. До зустрічі!

Дівчині стало соромно й не комфортно. Їй не хотілось йти, та тільки вона не знала, що відповісти Річарду. Ті фрази лились з його уст так, наче це було не вперше. Хлопець подобався їй. Та що, якщо це знову обман?