Дядько

   Неділя. Це був сонячний день. Прокинулась я із гарним настроєм. Бабуся вже приготувала панкейки й чай. Як завжди ми сиділи за столом і розмовляли про все на світі. Вона помічала, як мої очі почали сяяти й дуже цьому раділа. Та жодного разу не підіймала цю тему, вважаючи, що ще не час залазити в мою душу. Я була вдячна за це, тому що не знала із чого почати та як розповісти про Річарда й про почуття до нього. Та і не була впевнена в тому, що не зробила помилку довірившись йому. Тому не хотіла подавати надію бабусі, адже вона мріяла про внуків й про моє весілля, щоб побачити мене в білій сукні.

   Дзвінок у двері. Ми здивувалися, адже ніхто ніколи нас не навідував. Моллі почала агресивно себе поводити й голосно гавкати. Підійшовши до дверей, бабуся побачила його...Брат моєї мами — Алекс. Я не розповідала їм про нього...Раніше, він проживав разом із мамою й бабусею в цьому будинку, та згодом,- вкрав золото й всі гроші, що знаходилися тут й втік. Матір одружилася й переїхала в Катовіце, де народилася і я. Згодом ми забрали й бабусю, оскільки їй було самотньо тут жити. А він..на вкрадені гроші,- відкрив свій бізнес, одружився й жив в достатку,- не згадуючи про сім’ю й про те, що зробив. Як ми дізналися про те, що у мами — рак, то звернулися до нього із проханням позичити хоча б маленьку суму для лікування. Він відмовився. Бабуся сильно з ним посварилася. Кричала, що це рідна сестра, що у нього все одно є достатньо й те, що на викрадені гроші він зміг досягти все, що має зараз ...Та він просто вибив й заблокував її номер. На похорон теж не прийшов. Й тоді це був останній раз, коли ми розмовляли.

Бабуся відчинила двері. Він привітався і разом із валізами пройшов разом із дружиною в вітальню.

- Як ти смієш сюди приходити та ще й так нахабно? - запитала бабка

- В цьому будинку я жив всю молодість й тут я прописаний. Хочеш мене вигнати? Ти не можеш. Я розорився й був змушений продати свій будинок. Нам із дружиною не має куди йти, тому поки що ми будемо жити із вами. До речі, знайомся — Анна. Вона виношує тобі внука, тому будьте із нею лагідними.

- Що? Тобі не соромно? Коли нам була необхідна допомога,- ти сказав, що ми не сім’я тобі. А при перших проблемах — згадав? Що ж за егоїст ?

- Мам, перестань. Я ж твій син. Хіба можна вигнати на вулицю? Забудьмо за всі обіди.

Після цих слів він вирушив шукати вільну кімнату. На 2 - му поверсі, одразу біля моєї була одна, де вони й зупинилися. Я його вперше побачила й одразу відчула негатив й таку погану ауру..Не знаю, як пояснити, але від цієї людини просто віяло злом й підлістю. Та ми вирішили дозволити йому залишитися. Все ж таки це мамин брат.. Не знаю чи це було правильним рішенням..

Дядько із дружиною, розклавши свої валізи, лягли спати, оскільки були «змучені від дороги». Нам з бабусею це було тільки в радість. Ще довго ми не могли зрозуміти, що відбувається та в якій ситуації знаходимось. Дім опанувала тиша. Я вирішила зайнятися редагуванням книги, а бабуся готувала обід. Моя робота завжди мене відволікала від усіх проблем. Я із головою пірнала в сюжет кожної із мною редагованих праць. Цікаво було читати різні жанри та різних авторів. Я могла краще зрозуміти своїх клієнтів і знайти підхід для співпраці із ними.

Було близько 15 - ої. Приготувавши обід, бабуся покликала мене до столу. Солянка та спагеті Карбонара із канапками та чаєм. Я це обожнювала. Так смачно вміла зробити тільки вона.

-Ммм, як смачно пахне. Чому нас не покликали? - запитав дядько

- Тому що ви спати. - сердито відповіла бабуся

- Вже ні. Дайте й нам щось поїсти.

- Добре, сідайте.

Бабуся не хотіла сидіти із ними за одним столом. Це було видно в її очах. Та тільки він — її єдиний син. Матір загинула. Крім мене та нього в неї більш нікого не має. Який би він не був — та це єдина дитина. За байдужим поглядом — ховалася ніжність. Я знала, що вона сумувала за ним й була рада побачити знову. Та тільки довготривала образа сковувала її серце. Це як захисний рефлекс.

- Мам, як у вас склалося життя? Ми так давно не спілкувалися..Що нового?

- Необхідно було телефонувати й цікавитись. Вже занадто пізно.

- Та перестаньте, я ж знаю, що ви ламаєте драму й комедію. Все ж добре. Я повернувся та ще й не сам. Ось тобі невістка. За декілька місяців буде онук. Це хлопчик. Я так хотів сина. Невже ви не раді?

- Я щаслива, що в тебе все добре. Та тільки навіщо було повертатися до мене? Стільки років минуло. Я навіть не знала чи ти живий. Ні дзвінка, ні листа. Нічого..

- Я знаю, що із моєї сторони було дуже не гарно, але я змінився. Все буде добре.

- Ну що ж, вибору в мене вже не має. З часом ми усе побачимо. До речі, Анно. Як ви познайомились із моїм сином?

- Довгий час працювала в його фірмі секретарем. Окрім цього я завжди перебувала на всіх англомовних зустрічах, тому що Алекс погано володіє англійською. Ми були хорошими друзями і я навіть не сподівалася, що він стане мені чоловіком. Все змінилось після корпоративну з корейськими інвесторами. Один із них приділяв мені дуже багато уваги, через що Алекс почав ревнувати. Довго спостерігаючи за тим, як я розмовляю із стороннім чоловіком,- він взяв мене за руку та в її надвір. Це було так мило. Та після цього сказав мені, що вже довгий час кохає мене та хоче, щоб була тільки його. Це був такий довгоочікуваний день. Я мріяла почути ці слова. Ніколи цього не показувала, але завжди горіла — бачивши його. Серце палало.

- Знаєш, того дня, коли ти розмовляла із тим «вузькооким» - зрозумів, що хочу, щоб була тільки моя. Ніхто не сміє тебе торкатися, окрім мене.

- Ах, діти. Сину, ти ніколи не був хорошою людиною, але я щаслива, що пізнав кохання. Це таке сильне почуття. Щастя вам у сімейному житті.

- Дякуємо. Я знав, що ти завжди мене підтримаєш.

- ти мій син. Який би не був, але мій. Цінуй те, що маєш. З твоїм батьком я була вимушена одружитися. Раніше було все інакше. Вибору ти не мав. З народження твоя сім‘я вже знала із ким ти будуватимеш сім‘ю. Спочатку я була дуже зла через це. Молода дівчина, 16 років. Так важко причини факт, що за декілька тижнів ти станеш повноцінною дружиною і будуватимеш свою сім‘ю. Я ненавиділа вашого тата, тому що він не зупинив це все. Жінка прав не мала. Все було в руках чоловіка. Я просила його, та він відмовлявся. Довгий час ми не розмовляли, хоча й жили в одному будинку. Я робила все для того, щоб він мене залишив. Та його терпіння було залізним. Минуло декілька років такого «сімейного життя» і знате, я зрозуміла, що кохаю його й довірилась йому. Все змінилось. Він став тим єдиним, кого я завжди хотіла бачити та з ким бажала просинатись. Та тільки щастя наше швидко закінчилось. Він загинув, коли тобі було 5. Втопився. І знаєш сину, тільки тоді я зрозуміла, якою ж дурною була, що так довго не цінувала його. Він кохав мене ще з дитинства, тому й не хотів розривати наші заручини.

- Я пам‘ятаю його зовсім трішки. Він завжди читав нам із сестрою різні статті й змушував навчатися орфографії. В дитинстві батько мені здавався таким жорстоким. Високий, чорнявий чоловік..Пізніше його так бракувало..

- Мені теж, сину..Я досі сумую за ним.