Ніч. Я прокидаюся зовсім сама в пустій кімнаті лікарні. Не можу встати, моє тіло стало ніби чужим. Дихаю, але не можу насолодитись повітрям. В мені мало життя і розумію, що шансів практично не має. Я щаслива, нехай так і буде. Якби, хоча б на хвилинку, моє тіло змогло поворушитись,- то я б давно покінчила із цими муками.
Прийшов ранок. Мене оточили поліціанти. Почався допит. Але як я маю розповісти їм про все, що сталося в ту ніч? Я не хочу із ними говорити, вдаю, ніби мені погано і прошу їх зайти іншим разом. Я не можу стримати сліз і мені важко згадувати все. Починаючи копатись у своїй пам'яті — моє серце знову і знову охоплює пожежа і з кожною секундою я згораю.
За декілька днів я сказала їм, що це просто нещасний випадок і я не писатиму жодних заяв, тому нехай ця історія стане забутою. Мені було соромно. я не знала як розповісти про те, що мене зґвалтував хлопець, якого я кохала до нестями та його друзі...
Моїй бабусі повідомили про все, що зі мною трапилось. Прийшовши до лікарні та не побачивши поруч Каміла, вона дуже здивувалася. Витираючи зі свого лиця сльози, бабця запитала мене про нього, але я не змогла відповісти. Мені здається, в моїх очах вона побачила все, але не сказала й слова. Їй було боляче бачити мене такою. Щоночі, думаючи, що я сплю — читала молитви й просила Бога мені допомогти. Вона мала тільки мене..і...я так жалію, що тоді була такою егоїсткою й бажала смерті, не думаючи про почуття найріднішої мені особи. Вибач мені. Я житиму та не залишу тебе більш одну!
Думаєте це все? Ні. Мої муки на цьому не завершились. Згодом мені повідомили про те......, що я втратила дитину...Уявляєте? Я була вагітною від цього виродка! Але ж ця дитина, ця маленька крихітка не була винною..Тоді чому так? За що?! Їй було всього 2 місяці.. Я так довго мріяла про таке ніжне сонечко, якого зможу тримати на руках та ніжно пригортати до серця..І мені сказали, що його чи може її...більш не має...
Безпліддя. Це було останнім подарунком від нього. Якби в ту ніч все було б добре, то зараз я б тримала на руках своє золотко. Але ні, я більш не зможу. Я ненавиджу його!
Близько місяця я жила в лікарні. Щодня була на консультаціях у психолога та разом із допомогою бабусі навчалася заново ходити. Це було так важко, але я змогла, я це перейшла.
Коли мене виписали, ми разом із бабусею переїхали в інше місто. Вона продала будинок в якому проживала все своє життя. І все заради мене..Мені так соромно.Я розумію, що мені необхідно жити..заради неї...Але це більш не життя, а просто існування..Тільки їй я цього не покажу ніколи. Я не дам їй це зрозуміти. Я стану щасливою...для неї.
Через психологічну травму Міа ще довго відвідувала психолога та все ж перейти свій біль їй не вдавалось. Вона закрилась в собі, почала працювати виключно із дому та не заводила жодних друзів. Вона залишилась сама у своєму світі без жодних барв. Ту прекрасну посмішку, якою так часто милувалися навколишні — не бачив вже ніхто.
Бабця підтримувала її та щодня старалась допомогти перебороти цей страх...страх до людей. Та тільки їй це не вдавалось.
Пройшов день, два та ось вже місяць. Час летів так швидко, що Міа навіть не замітила, як пройшло от вже 2 роки.
Її стан покращився, вона вже могла виходити в магазин навпроти свого будинку (хоча боялася це робити протягом року), та навіть на прогулянку до парку. На одній із таких прогулянок, вона побачила малесеньке щеня, — зовсім крихітне
"Тобі страшно? Ах, як я тебе розумію, я теж відчувала себе такою ж безпомічною, але не бійся, — я буду поруч" - сказала дівчина і забрала собаку додому.
Моллі — так Міа назвала свою собаку, яка стала її єдиним другом.
"Я така рада, що знайшла тебе. Завдяки тобі, — я знову посміхаюсь. Щодня прокидаючись я шукаю очима своє біленьке щастя з чорним носиком у формі сердечка. Я знаю, що моментами сварю тебе й кажу, що ти погана..та тільки знай, що ти мій єдиний друг" - сказала Міа й обняла собаку.
Одного разу, гуляючи в парку,Моллі зірвалась із повідця і втекла. Дівчина ринулась на її пошуки. Вона не бачила нічого, окрім дороги. Вона впала на чоловіка, якому з вигляду було за 30-ть.
"Такий красивий"- подумала дівчина й швидко викинула із голови ці думки, згадуючи минуле.
- Ей, чому ти не дивишся куди біжиш? - запитав хлопець
- Вибачте, але хіба ми в тих стосунках, щоб переходити на "ти"?Я просто шукаю свою собаку і я не хотіла так на вас накинутись. - відповіла Міа
- Річард, приємно познайомитись
- Міа
- Красиве ім'я. Ну так що,Міа, завдяки вам моя біла сорочка — стала чорною, як будемо це виправляти?
Дівчина не знала, що відповісти, тому просто промовчала, опустивши голову вниз. Їй стало соромно.
Вона сподобалась йому, така гарна, але ж чому така мовчазлива? Йому кортіло вивести на розмову цю дівчину.
- Слухай, я трішки спішу, давай ти просто оплатиш хімчистку. Можна твій номер, я зателефоную за декілька днів і ми все узгодимо?
- Так, звичайно, записуй....
#10492 в Любовні романи
#4107 в Сучасний любовний роман
#2298 в Детектив/Трилер
#797 в Трилер
кохання і зрада, пристрасть та насильство, глибоке розчарування
Відредаговано: 04.11.2022