Розділ 2 - Стежка дитинства

Якщо розповідати про себе, то я можу сказати, що я жила разом зі своїм батьком у світі смертних, у світі, до якого належив він і до якого, як я завжди вважала, належу і я. Моя мати не жила з нами, до семи років її взагалі не було в моєму житті, принаймні, я так думала. Я росла, і поряд завжди був батько, ми завжди жили у двох: тільки я і він. Жили ми в невеличкому провінційному містечку, в акуратному двоповерховому будинку, який містив в собі чотири кімнати, не враховуючи кухні, комірки і гаражу. Таким, схожим на наше містечко, тоді мені здавався й світ: невеликим і затишним.

Одного весняного дня, за місяць до мого семиліття, я із сусіднім хлопчиком, якого звали так само, як і мого батька - Марком, і його матір'ю - Анною, вертались зі школи додому. Його мама завжди забирала нас разом із школи, ми навчались з ним в одному класі. Коли я поверталась до нашого будинку, то завжди знаходила батька у його майстерні, під яку він переробив наш гараж. Тато працював майстром, він безперервно ремонтував чиїсь поломані автомобілі. Натомість він кожного ранку підвозив мене і мого однокласника до школи. Мені здається, це була така невеличка домовленість з нашою сусідкою, аби зекономити трошки часу одному одному.

Того весняного дня ми йшли вздовж лісу до дому. З сусіднім хлопчиком Марком ми активно обговорювали гру, яку бавились командами на фізкультурі, сперечались хто ж таки виграв. Гру ми не встигли дограти, оскільки урок завершився. Ми були в різних командах з Марком, тож кожний був впевнений, що перемога була на його стороні. Ось так ми і йшли додому, голосно сперечаючись дзвінкими дитячими голосами, в які час від часу примішувався нагроно суворий голос пані Анни - Маркової мами. Після її зауваження ми на деякий час замовкали, а потім, через декілька хвилин, знову розпочинали свою сперечку.

Від нашого дому до школи треба йти двадцять хвилин пішки, і то якщо йти коротким шляхом вздовж лісу. Якщо обрати міські вулиці, то можна витратити цілих тридцять хвилин, а то й більше. Я ніколи не вважала піщану дорогу біля лісу небезпечною, оскільки місцеві жителі досить часто користуються нею. Завжди можна було когось зустріти на своєму шляху – хтось так само скорочував свій шлях, а хтось просто неспішно прогулювався на окраїні лісу.

Того дня, на диво, було безлюдно. Ми вже пройшли половину шляху, як серед дерев побачили молоду жінку, яка плавно наближалась до нас. Вона виглядала незвичайно для наших країв і явно не була схожа ні на кого з місцевих жителів нашого невеличкого містечка. У неї було довге хвилясте пшенично-золотисте волосся, яке доходило їй аж до самої талії. Воно окутувало її тіло поверх білої сукні, яка більше нагадувала мені нічну сорочну, немов ще один шар, стелився по плечах і грудях. Жінка мала худий дівочий стан і високі груди; її обличчя мало благородні ніжні риси, а акуратні губи були вигнуті в легкій усмішці. Вона не зводила свого погляду з мене, при цьому очі її нагадували колір синього насиченого неба, такого ж відтінку, як і у мене.

Мене тоді не налякала присутність цієї дивної незнайомки в лісі. Та й пані Анна зупинилась і подалась на зустріч жінці, так немов зустріла давню і улюблену подругу. Її обличчя освітила широка посмішка, а очі дивились на незнайомку з захопленням. Потім моя сусідка припала до землі в глибокому поклоні і так і завмерла. Лише маленький Марко налякався і почав смикати свою маму за руку, намагаючись привернути увагу. Проте пані Анна продовжувала клянчати на землі, торкаючись чолом землі.

З часом, коли я виросла, я зрозуміла, що моя сусідка потрапила під дію чар фейрі. Люди, зустрічаючи фейрі, відчувають чистий захват і обожнювання - все це дія гламуру представників цього, здавалося б, казкового народу. Фейрі можуть не застосовувати гламур і контролювати його вплив на смертних, але зазвичай вони не відмовляють собі в тому, аби потішити своє себелюбство. Хоча мушу визнати, що всі сіди, вищі фейрі, наділені неймовірною красою. Моя мати була не винятком. Там, на галявині, я вперше зустріла свою матір, а ця жінка в білому платті, з довгим золотистим волоссям, була саме моєю матір'ю, і вона була фейрі.

Того дня, на узбіччі лісу, для мене й розпочалась ця неймовірна подорож у світ фейрі.

Тоді я вперше побачила магію наяву. Не знаю, як вона це зробила, але ось ми стоїмо на стежці, на околиці лісу, а раптом опиняємось на подвір'ї мого дому. Як нас тільки сусіди не побачили, однозначно мама відвела від нас погляди своїм надприродним даром, щоб ніхто не зауважив нашого фантастичного появлення з нікуди. Пам'ятаю, як батько, почувши шум на подвір'ї, вийшов з гаражу і, ще не бачачи нас, почав кликати мене, оскільки подумав, що це пані Анна привела мене до дому.

-Керріс, це ти? – весело лунало його голосом. - Що сьогодні в школі відбувалося? Ваша команда таки виграла гру у баскетбол на сьогоднішньому уроці фізкультури? Чи все ж таки...

Його голос обірвався на півслові, бо він нарешті побачив, хто стоїть на подвір'ї.

-Меріам, - ошелемлено видихнув він.

- Доброго дня, Марко,- відповіла жінка. - Давно не бачились. Думаю, нам треба про дещо Керріс розповісти.

Знаєте, якби зі мною це сталось в більш дорослому віці, то я б це точно не спийняла з такою легкістю, як в той день, але тоді, в дитинстві мені здавалось, що я потрапила у одну з своїх улюблених казок. Пам‘ятаю, що батько довго про щось говорив з цією жінкою у нашій вітальні, за зачиненними дверима, мене ж відправили на другий поверх, у свою кімнату робити уроку. Ясно, що уроків я ніяких не робила, після таких подій я не могла зосередитись на навчанні, а пробувала підслухати про що говорили дорослі. Каюсь, визнаю, що не гарно підслуховувати, але у своє виправдання можу сказати, що не кожного дня на твоїх очах відбуваються такі чудернацькі речі. До того ж, я і так не змогла нічого почути, якби я не притулялась вухом до дверей, до мене всеодно не доносилося жодних звуків, лише тишина. Після марних спроб я таки повернулась у свою кімнату. Десь за години дві батько таки покликав мене у низ, до них.