Розділ VІІ

Артем розгублено озирнувся на дівчину, вона кивнула йому й рушила до ординаторської. Несподівана зустріч вибила з емоційної рівноваги й запустила в голові незчисленну кількість запитань і сумнівів.

Дівчина дивилась на листки з показниками Ніни Максимівни, а перед очима був Артем. Вона помітила наскільки він змінився – змужнів, став ширшим в плечах, з впевненими рухами й поглядом.

Якби їй зараз зняли показники серцевих скорочень, то вони б точно були більші за норму. В такому стані й застав її Павло Васильович, який стрімко зайшов до ординаторської. Він важко опустився на стілець.

-  Що там? – лікар протягнув руки до листків, які лежали на столі перед дівчиною.

-  Вже краще, ніж попередні дані, - Аня з зусиллям перемкнулась на робочий лад.

-  Що з тобою? – Павло Васильович уважно подивився на дівчину.

-  Нічого…, все добре, - вона заперечливо хитнула головою.

-  Гаразд, - він ще раз недовірливо окинув її поглядом. – Ходімо.

Павло Васильович підхопився на ноги й рушив до дверей. Дівчина вагалась. Вона ще не зібралась з думками, щоб знову постати перед Артемом. Але на роботі жодні особисті нюанси не мали відривати її. Аня швидко рушила слідом за ним.

З палати Ніни Максимівни долинав сміх, обривки фраз. Павло Васильович нахмурився й смикну ручку дверей. Зупинився на порозі, обвів всіх поглядом.

-  Хлопці, вам що по шиї надавати? – звернувся до племінників, при цьому очі не відривались від матері. – Кирило, ти ж мав би бути розумнішим, все ж таки лікар.

-  Сину, не сварися, - добродушно усміхнулась Ніна Максимівна, - це я хлопців затримала. В мене тут є серйозна справа.

-  В тебе хворе серце, а справи, навіть серйозні – почекають, - Павло Васильович присів на край ліжка й взяв матір за кисть. – Аню, ти чого там в дверях застрягла?

-  Я…, - нерішуче почала дівчина.

-  Хлопці, нумо на вихід, нам необхідно провести огляд, - стримано, але твердо скомандував дядько.

Артем з Кирилом підвелися. Було видно, що Кирило ледь стримувався, щоб не зреагувати на дядькові репліки.

-  Позитивні емоції для серця іноді корисніші, ніж найефективніші ліки, - все-таки не втримався Кирило.

-  Пашо, припини! – кинула жінка до сина. - Хлопці, стійте, - вона перевела погляд на внуків.

-  Мамо…, - застережливо почав Павло Васильович.

-  Тихо! Артеме, я хочу познайомити тебе з дівчиною, яка мене врятувала, - жінка вивільнила руку із синового захвату й протягнула її до Ані. – Сьогодні День Святого Валентина, те що треба для романтичного знайомства.

-  Бабусю, ми вже знайомі, - Артем з теплою усмішкою перехопив бабусину руку й ніжно поцілував її.

-  Коли встигли? – здивувалась жінка.

-  Шість років тому, - хлопець підморгнув Ані.

Аня відчула, як рум’янець заливає її щоки й опустила погляд. Артем підійшов, ледь схилився до неї.

-  Я тебе почекаю в коридорі, - повідомив стишеним голосом й рушив до дверей.

У Павла Васильовича одна брова піднялась, виказуючи його здивування.

-  Зачекайте…, - її очі спалахнули. - То це ти про цю Аню розповідав мені шість років тому, як напився в клубі?

-  Ба…, - Артем знітився. – Ну і пам'ять у тебе.

Пізніше Кирило, Артем і Аня вийшли з кардіоцентру разом. Артем вів Аню до свого автомобіля. Він тримав дівчину за руку, неначе боявся, що вона раптово зникне. Кирило задумливо крокував поруч. Надворі вже сутеніло, місто заспокоювалося.

-  Я забирав Кирила з університету десятки разів, - похитав головою Артем. - І жодного разу не зустрів тебе.

-  А я п’ять років бачила твого брата майже щодня, - дівчина кинула веселий погляд на Кирила. - І навіть не знала.

Вони усміхнулися одне одному – трохи розгублено, трохи щасливо. Артем допоміг Ані сісти в машину, з трепетом торкаючись її руки.

Вона знала – деякі зустрічі не випадкові. Їм просто доля не дозволила розминутися. Чи може Святий Валентин не дав згаснути коханню…