Розділ VІ

Вона стояла за кілька метрів. Застигла. У білому халаті, з серйозним поглядом і тією ж самою усмішкою, яку він носив у пам’яті роками. Аня?...

Серце вперше за багато років забилося так, ніби він знову стояв на тому пляжі –  і все ще могло статися.

Артем підійшов першим. Без сумнівів, без слів, ніби між ними й не було цих шести років розлуки. Поглядом топився в синяві її очей і не міг відірватись. Він підняв руку й легенько кісточками пальців торкнувся її щоки.

-  Аня… -  видихнув він, ніби боявся, що вона зникне. – Це ти…

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, не намагаючись забрати його руки.

-  Артеме…, — слова кудись поділись.

Корило стояв поруч, відверто розгублений. Він переводив погляд з брата на Аню й не знав, як реагувати.

-  Ви… знайомі? – розгублено перепитав він.

-  Знайомі, - тихо відповіла Аня, теж не в змозі відірвати погляд від очей Артема.

Невже це не сон? Як він її знайшов? Стоп! А чому вона вирішила, що він приїхав до неї? Думки наче бджоли снували й, здавалось, що голова гудіти почне, як бджолиний рій.

-  Ти як тут? – нарешті відірвала погляд від його обличчя й зиркнула на Кирила.

-  Я до бабусі приїхав, - чомусь пошепки відповів Артем, все ще не в змозі відірвати погляд від її обличчя.

-  Так. Жінка, яку ти вчора врятувала на перехресті, - Кирило з вже справився із розгубленістю, - це наша бабуся.

-  Виходить, - Артем нарешті опустив свою руку, але не відійшов, - саме ти вчора допомагала нашій бабусі?

Аня усміхнулась й зробила крок назад. їй раптом спало на думку, що за шість років, які промайнули після їхнього знайомства, могли багато чого змінити в житті Артема. Він же не юний хлопчина, а дорослий чоловік.

-  Тільки не надовго, - строгим голосом попередила. – Павло Васильович заборонив тривалі відвідування.

-  О, дядько взагалі може заборонити відвідини, - хмикнув Кирило.

-  Дядько, брат, бабуся…, - дівчина перевела погляд з Кирила на Артема. – Павло Васильович твій дядько? – ошелешено видихнула.

-  Ага, - насмішкувато озвався Кирило, - Артем – рідний брат, а Ніна Максимівна – наша бабуся.

-  Ніна Максимівна – мама Павла Васильовича? – Аня ніяк не могла справитись з подивом.

-  Аню, - іронічно хихикнув Кирило, - ти мені завжди здавалася розумною дівчиною. Щось змінилося?

Артем глянув на брата з подивом. 

-  Ви однокурсники? Ти вчишся з нею уже стільки років, і жодного разу… - він замовк на мить. – Чому я не знав, що Аня вчиться разом з тобою?

У Кирила витягнулось обличчя. Він переводив погляд з брата на дівчину й навпаки.

-  Ти думав, що я володію екстрасенсорними здібностями? – Кирило саркастично відбив словесний випад Артема. – Треба потренуватись, може з мене й екстрасенс вийде, - хіхікнув він.

-  До чого тут екстрасенсорні здібності? – нахмурив брови Артем.

-  Ага, отже треба було досьє на кожну однокурсницю, з фото, з особистими даними тобі надати, - продовжував свою саркастичну промову Кирило.

-  Що ти несеш? – брат нетямуще дивився на нього.

-  Тоді поясни, звідки мені було знати, що ви знайомі? – хлопець підняв одну брову.

Аня, яка весь цей час спостерігала за діалогом братів, тихо засміялась. Цей сміх, зупинив їх словесну перепалку.

-  Ходімо вже до бабусі, - Кирило смикнув брата за лікоть. – Аня нікуди вже не дінеться.