Розділ V

Артем з дитинства знав, що в їхній родині від нього чекали іншого шляху. Мама – лікарка, тато – лікар, дядько Павло з дружиною – лікарі, молодший брат Кирило – теж пішов у медицину. Здавалося, вибору просто не існувало. Але він не зробив так, як від нього чекали..

Попри вмовляння, розмови й навіть образи, Артем обрав програмування. Спочатку це виглядало як дивакувате захоплення, потім – як упертість, а тепер уже як кар’єра, що впевнено набирала обертів.

Він був хорошим спеціалістом, затребуваним, фінансово незалежним. І все одно залишався для родини тим, хто «міг би бути лікарем». Особисте життя складалося гірше.

Були дівчата, були жінки – красиві, розумні, різні. Але жодна не затримувалася надовго. Три-чотири місяці – і щось ламалося. Не сварки, не драми. Просто порожнеча. Він чемно йшов, не обіцяючи того, чого не відчував.

А глибоко в душі, в тій частині, куди він не пускав нікого, жив спогад. Дівчинка Аня.

Він не планував закохуватися. Взагалі не планував звертати увагу. Але того літа, в його двадцять два, все сталося саме так. Вони познайомилися на пляжі. Темно-сині очі з бісиками сміху, ямочки на щоках, густе каштанове волосся, яке трохи розсмикав вітер.

Вона сиділа біля моря, сміялася з братами, і в якийсь момент Артем просто забувся, на якому світі знаходиться. Дівчина була ніби з картини – не вигаданої, а справжньої, написаної теплим літнім вечором.

Погляд Ярослава тоді все зупинив. Без слів, без пояснень. Заборона була зрозуміла. Та й справді, їй лише шістнадцять, вона ще дитина. Він знав це. Прийняв. Відступив. Але не забувся.

Тепер батьки насідали дедалі частіше.

-  Тобі вже двадцять вісім, - говорила мама. - Пора думати про сім’ю.

-  Навіть Кирило вже дівчину має, — додавав батько, закликаючи Кирила в союзники.

Кирило засміявся, відмахуючись. Він був на стороні брата й не вважав, що батьки мають право втручатися в його особисте життя.

-  Ти про ту мою однокурсницю Кіру, яка з тобою нещодавно знайомитись бігла? – саркастично розсміявся хлопець. – То взагалі не варіант.

Артем лише хмикнув, батько махнув рукою, мама підтиснула вуста.

Новина про бабусю вдарила зненацька. Дядько Павло або, Павло Васильович подзвонив пізно ввечері.

-  Серцевий напад. Забрали до кардіоцентру. Стан стабілізували, - швидко, ривками летіли слова, немов каміння.

Новина підняла на ноги батьків, які швидко зібралися й поїхали. Вони лікарі, як і дядько, їх пропустять. Він вирішив завтра навідатись, коли бабусі стане краще.

Тато був уже там, хотів забрати її у їхню власну клініку. Але дядько зупинив. Наполіг, що поки не варто. Ризик великий. 

Наступного дня Артем приїхав до центру. Кирило зустрів його біля входу, коротко по-братерськи обійняв, і вони рушили коридором до палати.

Артем ішов мовчки, вдивляючись у лікарняні стіни, коли раптом щось змусило його зупинитися. Він підвів погляд. Очі. Темно-сині. З тією ж самою глибиною й бісиками, які він пам’ятав краще, ніж обличчя багатьох людей у своєму житті.

Світ хитнувся. Невже?..