Розділ ІV

Інтернатура в кардіоцентрі виявилася саме такою, якою Аня її уявляла: виснажливою, відповідальною й неймовірно важливою. Дні зливалися в один –  обходи, історії хвороб, аналізи, чергування, короткі перерви на каву й знову робота. Теорія тут миттєво ставала практикою, і помилки коштували надто дорого.

Павло Васильович узяв Аню під свою опіку майже одразу. Його вважали одним із найкращих кардіологів центру. Про нього ходили легенди. Мовляв, разом із братом має власну приватну клініку, але кардіоцентр не полишає принципово. З’являвся тут двічі на тиждень, а якщо було потрібно – приходив і у вихідні.

Він був вимогливий, інколи різкий, але справедливий. І щоразу, коли Аня влучно відповідала або швидко орієнтувалася в складній ситуації, Павло Васильович лише коротко кивав. Для неї це було найкращою похвалою.

Кіра теж мала свого наставника, як і ще троє хлопців, їхніх однокурсників. Але на відміну від Ані, вона дедалі частіше скаржилася.

-  Андрій Юрійович постійно мною незадоволений, - бурчала вона в роздягальні. – Не вмію тиск поміряти, - фиркнула.

-  А серце хоч пам’ятаєш де розташоване? – іронічно хмикнула Аня.

-  От тобі смішно. Хоч би поспівчувала, - докірливо кинула Кіра. - І хворі якісь примхливі. Один щось питає, інший незадоволений… Це ж неможливо.

-  Я співчуваю, - Аня знову глянула з іронією, - пацієнтам твоїм. Навіть дуже.

-  Так, ти права, - подруга не образилась на її слова. – Треба було йти в косметологію.

Кіра саркастично посміхалась, хоча смішного тут було мало. Вона давно зрозуміла, що не хотіла бути лікарем. Їй був потрібен диплом, статус, галочка в життєвому плані. Все інше - зайве.

Того дня вони з подругою вийшли з кардіоцентру разом. Вечір був морозний, місто гуло, а в повітрі відчувалася легка втома.

-  Ходімо за тістечками, - раптом запропонувала Кіра. - Там за рогом є кондитерська. Наші хлопці вчора звідти такі смачні тістечка приносили, - дівчина захоплено закотила очі.

-  Ну, ходімо, - знизала плечима Аня. – Додому візьму.

Навпроти кондитерської – велике перехрестя. Вони майже підійшли, коли раптом неподалік щось різко привернуло увагу Ані. Жінка, яка стояла біля переходу, раптово похитнулася й упала.

-  А завтра ввечері ходімо в клуб. Все ж таки день Святого Валентина, - Кіра легенько ліктем штовхнула подругу в бік, але Аня її вже не чула.

На мить усе завмерло. Потім хтось щось вигукнув, кілька людей зупинилися. Частина перехожих проходила повз, опускаючи очі. Аня вже бігла.

-  Аню! - гукнула Кіра їй услід. - Та їй і без нас допоможуть! Досить уже хворих на сьогодні! – вона аж тупнула ніжкою.

Але Аня не зупинилася. Ще кілька кроків і вона опустилася навколішки біля жінки. Обличчя було бліде, губи синюваті, дихання нерівне. Один погляд – і сумнівів не лишилося.

-  Серце…, - прошепотіла Аня й кинула швидкий погляд навколо, немов шукаючи допомоги.

Дівчина розстебнула на жінці куртку й почала ритмічно натискати на грудну клітку. Поруч з’явилася знайома постать - медсестра Яна з їхнього відділення, яка теж випадково проходила повз.

-  Я зателефоную в центр, - Яна вже діставала телефон. - Тут двісті метрів.

Вона чітко й швидко пояснила ситуацію. Кілька хвилин тягнулися вічністю, але швидка з кардіоцентру приїхала майже миттєво. Жінку обережно поклали на ноші й повезли.

Коли все скінчилося, Аня підвелася й лише тепер відчула, як тремтять руки. Вона озирнулася. Кіра стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях.

-  Ну що, - іронічно протягнула вона, - тобі що, більше всіх треба?

Аня нічого не відповіла. Вона дивилася в бік кардіоцентру й знала, що якби довелося обирати ще раз – вона знову побігла б. Без вагань.

Наступного ранку кардіоцентр зустрів Аню знайомим запахом антисептика й приглушеним гулом кроків у коридорах. Вона ще не встигла передягтися, як чергова медсестра зупинила її біля поста.

-  Це ж ти учора була біля тієї жінки з перехрестя? - запитала вона.

-  Так, — кивнула Аня. – Є новини?

-  Її залишили у нас. Веде Павло Васильович. Він чергував біля неї всю ніч.

Серце Ані тьохнуло. Вона одразу зрозуміла, що ситуація серйозна.

-  Павло Васильович зараз відсутній, - продовжила медсестра. - Але залишив для тебе вказівки. Будеш стежити за станом, показниками й одразу доповідати.

Дівчина відчула, як у грудях підіймається хвиля відповідальності й тихої гордості. Довіра Павла Васильовича означала більше, ніж будь-які формальні слова.

Вона зайшла до палати обережно. Жінка лежала припіднята, виглядала значно краще, ніж учора. Обличчя було світлішим. Коли Аня підійшла, вона відкрила очі

-  Добрий ранок, - усміхнулася дівчина. - Як ви себе почуваєте?

-  Набагато краще, - відповіла жінка м’яким голосом. - Ви ж та дівчина… що учора?...

-  Так, - вона кивнула. - Аня.

-  Ніна Максимівна, - представилась пацієнтка. - Я вам завдячую тим, що зараз тут лежу, а не… - вона замовкла, але усміхнулася. - Дякую.

Дівчина усміхнулась й присіла на стілець біля ліжка. Дістала телефон, відкрила секундомір. Взяла жінку за зап'ясток, намацуючи судинку й замовкла, спостерігаючи за цифрами на секундомірі.

Ніна Максимівна уважно дивилася на неї, ніби намагалася запам’ятати кожну деталь.

-  Ви студентка? – поцікавилася жінка.

-  Інтернатура, - коротко кинула дівчина..

-  А хлопець у вас є? — несподівано спитала Ніна Максимівна.

Аня тихо засміялася. Ця жінка нагадала їй бабусю, яка часто цікавилася її життям.

-  Немає. Пропонуєте послуги свахи? – продовжувала посміхатися дівчина.

-  І добре, що немає хлопця, - задоволено озвалась жінка. - У мене є внук. Хороший хлопець. Я вас обов’язково познайомлю.

-  Тоді доведеться одужувати швидше, - віджартувалась Аня. – На весіллі хто танцювати буде?

Слова жінки дівчина прийняла за жарт. Вона перевірила показники на моніторах, зробила нотатки й пішла. Виходячи з палати, вже думала про звіт для Павла Васильовича. І саме тоді почула знайомі голоси.