Розділ ІІІ

Лєра аж спину витягнула рівніше, налаштувалась слухати. Батько зробив паузу й поглядом ніби запитав у дружини дозволу на відвертість. Та усміхнулась й кивнувши головою вирішила сама розпочати розповідь.

-  Почнемо з того, що познайомились ми з чоловіком у день Святого Валентина. Зіштовхнувшись на східцях магазину й обоє розсипали вміст пакетів з покупками, - вона знову обдарувала чоловіка усмішкою й отримала таку ж у відповідь.

-  Так, як то кажуть «не розминулися», - продовжив Валерій Іванович. – Замість сердитись один на одного, ми не змовляючись голосно розсміялись.

-  Одружились через місяць, - здивувала інформацією Тамара Михайлівна.

-  Так, просто наступного дня я потягнув Тамару до РАЦСу й подали заяву, - підсміювався батько, а Лєра аж підняла брівки від подиву.

-  Я думала, що він жартує й вирішила «підіграти», - кивала головою мама на знак підтвердження. – Зустрічались протягом місяця жартома.

-  Ага, а потім одягнули свій найкращий одяг, покликали кількох друзів й поїхали одружуватись, - продовжував Валерій Іванович

-  Всі думали, що це не насправді, що ми їх розігруємо, але все ж поїхали з нами, - знову перехопила ініціативу Тамара Михайлівна.

Вони розповідали цю історію, при цьому, не відривали очей один від одного. В поглядах світилось кохання, повага й радість від того, що вони разом. За мить в погляді батька з’явилась печаль й він запнувся. З обличчя мами теж сповзла усмішка. Лєра зиркнула на Ярослава.

-  Жодного з моїх дітей я не народжувала, - вже тихіше продовжила жінка й гірко усміхнулась.

Чоловік взяв її долоню у свої руки, поцілував і вже продовжив сам.

-  У Тамари випадково виявили захворювання серця, яке прогресувало й вагітніти їй не радили, - глухо продовжував Валерій Іванович. – Потім операція на серці й вагітність заборонили. Питання стояло так, що загинуть і дружина й ненароджене дитя, - чоловік схилив голову. 

-  Саме тоді я почала їздити до дитячого будинку, - змахнувши одиноку сльозу знову озвалась Тамара Михайлівна. – Возила смаколики, організовувала там різні заходи. Пропонувала Валерію, - вона кинула теплий погляд на чоловіка, - розлучитися, адже він міг мати дітей.

-  Я навіть чути того не хотів, тому сам запропонував всиновити дитину, - він спокійно перебив дружину.

Тамара Михайлівна притулилась до чоловіка головою, важко видихнула й продовжила далі.

-  За час моїх візитів до дитячого будинку, до мене прив’язалась Аня, їй на той час виповнилось три роки, - жінка обійняла дівчину, яка сиділа ліворуч від неї. – Але у дитбудинку в неї був захисник – Ярослав. Йому тоді вже виповнилось дев’ять, - вона перевела теплий погляд на сина.

-  Тобто, Ярослав і Аня всиновлені діти? – з подивом перепитала Лєра.

-  Саме так, і вони між собою не рідні, - уточнила жінка. - Коли Аня потрапила в дитячий будинок, Ярослав вже був там і почав її захищати від кривдників.

Брівки Лєри знову полізли вгору. Ярослав з Анею обмінялись поглядами й усмішками.

-  А Святослав хіба не ваш син? – повела головою Лєра в бік вісімнадцятирічного хлопця. – Він же схожий на вас, Тамаро Михайлівно.

-  Святослава народила сурогатна матір, - спокійно пояснила жінка…

Після обіду дім поступово спорожнів. Ярослав з Лєрою поїхали до себе, Святослав пішов до друга, а батьки вирішили прогулятись.

Аня зачинилася у своїй кімнаті, сіла на ліжко й втупилася у вікно. Слова батьків крутилися в голові настирливо, мов заїжджена платівка. «Можна й про особисте життя подумати…»

Вона й думала. Не вперше. Кілька побачень, які були у неї, тільки розчарували. Нічого катастрофічного, але й нічого такого, що змусило б серце битися інакше. Розмови, кав’ярні, чемні усмішки – і внутрішня порожнеча. Вона завжди знала, що причина не в зайнятості й не в характері. Причина жила глибше… Артем.

Вона не згадувала його навмисно. Просто інколи пам’ять сама повертала туди, у те літо. Солоний запах моря й крики чайок над головою. Вони тоді всією сім’єю відпочивали в санаторії біля моря, після чергової маминої операції на серці.

Був червень, спека ще не дуже дошкуляла. Артем приїхав туди ж – до своєї бабусі, маминої мами. Вони познайомились на пляжі. Він був старший. Того ж віку, що і Ярослав.

І, якось так склалося, що вони одразу знайшли спільну мову.  Разом ходили на пляж, купалися, ловили рибу, сміялися з дрібниць. Те літо змінило все, вірніше, щось змінилось в ній, в Ані. З’явилось якесь незрозуміле почуття.

Їй було шістнадцять. Вона вже не була маленькою дівчинкою, і, здається, він це теж помітив. В останній вечір перед від’їздом Артем і Ярик наловили риби й варили юшку на березі.  Дим підіймався вгору, вода тихо плюскотіла, Святик бігав поруч і намагався бути «як дорослі».

Вони жартували, сміялися – легко, безтурботно. І в якийсь момент Аня відчула на собі погляд Артема - інший, уважний. Трохи довший, ніж дозволяв простий відпочинок. Вона відповіла так само.

Коли прощалися, Артем нахилився, ніби хотів сказати щось важливе. Але Ярик кинув на нього один-єдиний погляд – стриманий, братній, захисний. І цього було достатньо. Артем лише коротко попрощався. Так вони й роз’їхалися.

Ні адреси, ні номера телефону. Та й Аня не шукала б, якби навіть мала контакти. Вона була надто юною, надто гордою і надто наляканою власними почуттями. Вона просто сховала це кохання під шарами років, навчання, нових знайомств.

Минуло шість років. Але щоразу, знайомлячись із кимось новим, вона ловила себе на порівнянні. Не навмисно. Просто серце пам’ятало. І ніхто так і не зміг перевершити той погляд на пляжі, запах диму й відчуття, що щось важливе могло статися – але не сталося.

Аня зітхнула й відкинулася на подушки. Вже була переконана, що перше кохання залишається в пам’яті на все життя.