Розділ 16

ГАВРИЇЛ

Ні, ну а щоб ви подумали на моєму місці?

У малого — світло-русяве волосся. У Терези хоч й фарбований блонд, але коріння майже ідентичне. У нього очі — зелені, у неї сірі з вкрапленнями зеленого. Ніс майже схожий. Сидять обидва вперті, обидва дивляться так, ніби зараз розкажуть мені все, що думають про цей світ. 

— Ти нормальний взагалі? — стишує голос Тереза, але кожне слово — як лезо. — Це син моєї подруги.

Звісно. Треба було здогадатись.

Я поправив пальто й воріт гольфа.

Серйозно? Я що, нервую?

— Я в туалет, Дарію, — сказала вона різко й кинула серветку на стіл. — Тримай виделку міцно, і якщо цей дядько, або якийсь інший, захоче зробити боляче — бий у ногу. Найкраще — одразу в око.

— Прекрасна порада, — пробурмотів я, піднімаю брову.

Вона зиркнула на мене — так, що будь-який інший чоловік, мабуть, згорів би від одного погляду. Потім рішуче розвернулася й пішла, залишивши мене наодинці з дитиною.

Я сів навпроти хлопця.

— Гавриїл, — кажу спокійно, простягнувши руку.

Він дивиться на неї, потім на мене, і зовсім не тягне свою.

— То ви півник? — запитує серйозно, навіть не кліпнувши.

Я підняв брови.

— З чого такий висновок?

— Тьотя Тера казала, — серйозно відповів Дарій, обережно кладучи ложку на серветку, наче на допиті. 

Я ледь не розсміявся, але втримався.

— Можу припустити, що це не комплімент.

— Точно не комплімент, — сухо констатував малий.

— І все ж цікаво, чому вона так думає, — спокійно кинув я, щоб він продовжив говорити. 

— Бо через вас її вигнали з роботи.

Моя усмішка зникає сама собою. 

— Що? Терезу відсторонили?

Малий киває, обережно ковтає рештки какао.

— Вона не хотіла ходити до вас, а начальник сказав, що мусить. Але вона не захотіла. І тепер сидить без роботи.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Ця новина мені не подобається. Зовсім.

— Через мене, — кажу більше до себе, ніж до нього.

— Саме так, — підтверджує малий, не моргнувши. — Бо ви її «розізлили».

— Розізлив? — перепитую, насупившись. — Тим, що запропонував допомогу?

Дарій знизує плечима.

— Вона каже, що ви лізете в її життя без дозволу.

Я хмикаю.

— Це називається «робота».

— А вона каже, що ви — «занадто впевнені у своїй роботі», — передражнив мене, що звучало достатньо по-дорослому. — І що від вас хочеться або кричати, або кидати щось важке.

Тепер я вже не стримую усмішку.

— Ну, принаймні реакція є. Це вже прогрес.

— Це не прогрес, — каже Дарій і схрещує руки. — Це самозахист.

Я відкидаюсь на спинку, спостерігаючи за ним уважніше. Малий говорить чітко, різко, без заїкань.

— А ти, бачу, її справжній адвокат.

— Я — її напарник, — серйозно відповідає він. — Вона рятує людей, а я рятую її.

І щось у тому, як він це вимовляє — не дитячим, а цілком дорослим тоном — стискає мені грудну клітку.

— Хороша команда, — кажу тихо. — Хоча вона, здається, не любить, коли її рятують.

Дарій схиляє голову.

— Бо їй не подобається здаватися слабкою.

— Схоже, що ти багато про неї розумієш…

— А ви — ні, — відрізає, навіть не глянувши. — Бо ви дивитеся очима. А треба — інакше.

— Інакше? — перепитую, зацікавлено нахиляючись ближче.

— Вона бачить світ по-іншому, — пояснює, тримаючи погляд на чашці. — Ви, мабуть, не зрозумієте.

Я нахиляю голову, намагаючись не видати цікавості, що вже буквально пульсує в мені. 

Бачить світ по-іншому? Що він мав на увазі?

— То це вона тобі все розповідає? — запитую з удаваною неуважністю, ковзаючи пальцем по краю чашки.

— Ні, — відповідає Дарій спокійно, навіть не кліпнувши. — Вони з мамою говорять, а я завжди їх слухаю.

Я підіймаю брову.

— Ти шпигуєш за дорослими?

— Це не шпигунство, — обурюється він. — Це спостереження. Ви самі повинні знати, що у психології є такий метод дослідження.

Господи. Він вундеркінд?

Я ніколи не займався дітьми у психотерапії, тому не можу знати точно. 

— Скільки тобі років?

— П’ять, — відповідає малий гордо, як генерал, що звітує про армію.