Розділ 15

ТЕРЕЗА

— Мама сказала, що ти вчиняєш, як справжня дурепа, погодившись піти на побачення з небезпечною людиною. Це правда? — Дарій серйозно дивився на мене поверх чашки з какао, що була більша за його голову.

Я майже вдавилася своєю кавою.

— Якщо я така дурепа, то чому вона залишила тебе зі мною? — підняла брову, витираючи губи серветкою.

— Бо вона сказала, що ти ще й безробітна дурепа, — чесно відповів він і спокійно встромив ложку у свій десерт.

— Дякую, — промовила я сухо. — Завжди приємно чути, що в тебе така чудова репутація.

Дарій замислено дивився на мене, потім всміхнувся.

— Тьото Теро, я так не думаю, — хлопчик серйозно похитав головою. — Я думаю, що ти дуже розумна.

Я провела рукою по його м’якому, теплому волоссю, розпушивши його пальцями. Воно пахло солодким шампунем та ніжною ностальгією дитинства. Усередині щось стислося, і серце защеміло від тихого трепету.

— Це моя нова справа, — нахилилася ближче й пошепки додала, щоб навіть сусідній столик не чув: — І я хочу дізнатися, що цей дядько приховує, щоб посадити його.

Дарій широко розплющив очі.

— Але ти не постраждаєш? — прошепотів хлопець, стискаючи ложку. — Я не хочу, щоб з тобою сталося те саме, що з твоїм другом.

Я зробила ковток кави. Вона була гаряча, обпекла язик — і, можливо, це навіть добре. Бо біль допомагає не думати.

— Все буде добре, Дарію, — відповіла я спокійно, хоча в голові крутилося: звісно, що може піти не так, коли ти йдеш на побачення з чоловіком, який, імовірно, здатен спланувати злочин ідеальніше, ніж я планую свій ранок.

— Ти завжди так кажеш, — не здався малюк. — І завжди потім щось горить.

— Не завжди.

— А торік?

— То був експеримент.

— З вогнем.

Я закотила очі. Малий — ходячий архів моїх невдач.

— Добре, цього разу ніхто не горітиме. Обіцяю.

— Навіть нерви?

— Навіть вони, — підморгнула я.

Він ще трохи дивився на мене з тим виразом, який, мабуть, матиме через двадцять років, коли стане адвокатом чи політиком і питатиме когось: ви впевнені у своїх свідченнях? Потім просто кивнув, з’їв останній шматочок десерту й витер губи серветкою так серйозно, що я ледь стримала сміх.

— А можна я буду твоїм напарником? — спитав він раптом, і очі його блиснули, мов дві маленькі лампочки.

— Напарником?

— Так! Я можу сидіти у кущах і шпигувати. У мене є бінокль! І... — хлопчик замислився, — диктофон. Ну, майже. Телефон мами, якщо натиснути "запис".

Я тихо розсміялася.

— Звучить спокусливо, але поліція не схвалює п’ятирічних агентів під прикриттям.

— Але ти не поліція.

— Дякую, що нагадуєш.

— Ти справді не боїшся цього чоловіка? — запитав він.

Я ковтнула слину.

— Страх — це нормально. Без нього ми б не вижили. Але іноді треба удати, що його немає.

— Щоб обдурити ворога?

— Щоб обдурити себе.

Він кивнув, трохи задумавшись.

— А якщо він тебе обдурить?

— Ти ж казав, що думаєш, що я розумна. А тепер сумніваєшся у моїх когнітивних здібностях? — спитала я, черпаючи ложкою десерт.

Дарій зітхнув і насупився.

— Бо я тебе люблю. І я хвилююся за тебе.

Його слова впали тихо, але точно — як крапля на гарячу плиту. Малий говорив не по-дитячому серйозно, і від цього у мене стиснулося щось всередині. Я стискаю губи, намагаючись не видати, що мене це зворушило.

— Я теж люблю тебе, — кажу м’яко, — але я хочу справедливості. І знайти вбивцю свого батька.

Хлопчик мовчить, спостерігаючи за мною своїми великими оченятками, в яких, здається, завжди більше розуміння, ніж має право мати п’ятирічна дитина. Потім киває — повільно, як дорослий.

— Тоді ти мусиш бути обережною. Навіть розумні іноді роблять дурниці, коли сумують.

Відпиваючи кави, відкинулася на спинку стільця, глянувши у вікно кав’ярні.

— А якщо цей дядько тобі сподобається?

Я мало не вдавилася кавою вдруге за цей день.

— Дарію!

— Ну а що? — щиро здивувався хлопчик. — У фільмах так буває. Спочатку всі думають, що він поганий, а потім — бах! — він виявляється просто сумним. І гарним.

— Ти забагато часу проводиш із мамою перед телевізором, — хмикнула я.

— Вона каже, що справжні чоловіки не бояться показувати почуття, — серйозно повідомив він. — А ще, що якщо жінка сердиться, то це тому, що їй не вистачає обіймів.

— Передай їй, що в моєму випадку — це радше не обіймів, а спокою, — буркнула я.