Розділ 14

ТЕРЕЗА

Будинок Шеремета мав такий вигляд, як я й очікувала — величезна вілла, схожа радше на музей, ніж на житло. Навіть повітря тут було густе, з легким присмаком грошей і мармуру. На вході — камери. На сходах — датчики руху. Двері такі товсті, що, мабуть, пережили б навіть вибух атомної бомби. Ідеальна фортеця.

Олександр йшов упевнено, його кроки лунали відлунням по кам’яному холу, а я, тримаючись позаду, намагалася не мати такого вигляду, ніби от-от упаду від перенасичення пафосом.

— Не вражає? — кинув, навіть не озираючись.

— Вражає, — відповіла я сухо, але очі все одно ковзали по деталях. Вітражі з XIX століття. Декілька бронзових бюстів. Картина, яка могла б висіти в Луврі. Я навіть зупинилася біля однієї скульптури — античний воїн, але на табличці зазначено: «Репліка». — Ви колекціонуєте копії?

— Лише тоді, коли оригінали забирають інші, — обернувся й примружився. — Але я фінансую пошуки справжніх. 

— Я все ще пам’ятаю, — пробурмотіла собі під ніс.

Ми опинилися у залі, який сам міг би претендувати на власний музейний квиток. Високі стелі, люстри, важкі штори. Все кричало: «Я багатий, я недоторканний, і навіть пил тут боїться падати без дозволу господаря». Шеремет жестом вказав на довжелезний стіл. Той був настільки великий, що я б не здивувалася, якби між нами довелося користуватися біноклем або раціями.

— Прошу, — його голос був рівний, але в ньому було щось, що змушувало відчувати себе школяркою на килимі у директора.

Я сіла на край стільця, так, ніби боялася залишити слід на оббивці. Він же розвалився у главі стола — спокійний, впевнений.

— Дозволите маленьке уточнення? — я хитнула головою у бік масивного дзвоника, яким він тільки-но подзвонив.

— Залежно від питання, — його брова ледь ворухнулася.

— Ви справді користуєтесь дзвоником, щоб покликати прислугу? — я всміхнулася скептично.

— Якщо ви маєте на увазі, що це видається сценою з дешевого серіалу, то так, — він нахилився вперед. — Але працює бездоганно. Повірте мені.

Я стиснула губи, і саме в цей момент двері відчинилися. Увійшли двоє людей у білих сорочках: жінка років п’ятдесяти та молодий хлопець, який мав такий вигляд, ніби випадково переплутав шлях до кастингу в театр. Вони швидко розставили тарілки, кошики з хлібом, каву, фрукти, якісь соуси, і таку кількість страв, що я мимоволі подумала: «А він упевнений, що не годує полк солдатів?»

— Це… ви все з’їсте? — не втрималася я.

— Не хвилюйтеся, — відповів він сухо, наливаючи мені кави. — Ви теж внесете свій внесок.

Ярослава, певно, зараз сміялася б у голос, враховуючи, що ще вчора вона сміялася з мого особистого життя. І от результат: за один ранок мене вже двоє збираються нагодувати. Спершу сусід з омлетом, тепер — олігарх із меню на сім позицій. Вважаю, що це успіх. Хоча останній може й отруїти мене.

— Їжте, — сказав він тоном, який не залишав вибору.

Я взяла виделку так, ніби це не столовий прилад, а зброя. Нехай він не помітить, але я була готова встромити її комусь у руку, якщо що.

— Ви поводитеся так, ніби запросили мене на ділову зустріч, а не сніданок, — сказала я, пробуючи ікру. Смачна, чорт забирай. І саме це найбільше дратувало.

— А хіба ви не любите поєднувати приємне з корисним? — його очі блиснули, коли він відкинувся на спинку стільця. — Я чув, ви саме та жінка, яка не витрачає час на дурниці.

— Хтось занадто уважно за мною стежить, — я підняла брову.

— Ви кажете це мені? — його усмішка була настільки легка, що від неї мороз пішов по шкірі.

— Тож, — я поклала виделку, — чому ви стріляли в лісі?

— Я вже відповів, — він нахилився вперед, обперши руки на стіл. — Промахнувся.

— Випадковий постріл? — я насупилася. — Збіг?

— Ви не вірите в випадковості?

— Я — детектив, — відповіла я холодно. — А ми не віримо в казки.

Він розсміявся. Коротко, але так, що залунало від стін. Це був не веселий сміх, а радше перевірка — скільки я витримаю.

— І все ж ви тут, у моєму домі, — він повів рукою навколо, — їсте мій хліб, п’єте мою каву. Знаєте, що це означає?

— Що я дурепа, — пробурмотіла я, кусаючи неймовірно м'який хліб.

— Ні, — його голос став тихішим. — Що ви мені цікаві.

Я мало не вдавилася. І одразу ж згадала слова Гавриїла: “Я не знаю, що саме ти шукаєш у Шеремета, але він був зацікавлений у тобі”.

— Ви маєте на увазі… — я нахиляюсь трохи вперед, примружуючись. — Що цікава вам…

— Як жінка, — спокійно доповнює Олександр. — Ви жінка-детектив, яка поєднує неймовірну красу й розум. Я не збираюся приховувати свою цікавість до вас.

Тиша між нами стає густішою за цей кавовий аромат. Мені здається, навіть годинник у холі припинив цокати, щоб краще почути його фразу.

— О, добренько, — я криво всміхаюсь. — Тобто всі мої здогади про незаконні оборудки, контрабанду і підозрілі зв’язки можна сміливо відкинути? Ви просто вважаєте мене симпатичною. Ви вмієте робити компліменти, від яких хочеться взяти душ з милом для дезінфекції, — зітхаю я, беручи ще один шматок хліба.