Розділ 13

ТЕРЕЗА

— А-а-а-а! — крик вилітає з мене різкіше, ніж постріл, і розлітається по лісу. Птахи злітають із гілок, наче теж перелякалися мого психозу. Я зціплюю зуби й хапаюся руками за волосся.

Якого біса я взагалі пішла до нього? Випила — так іди у своє ліжко, засни, як нормальна людина. Але ж ні! Мені обов’язково треба було влаштувати цирк із поцілунком його сусіда, з "займімося сексом" і зранку з кавою, яка смакує так, ніби хтось кинув у неї три відра цукру.

Видих. Вдих. Ще раз. Але мозок не відпускає. Я розлючена на себе. Я дуже розлючена на себе.

Сідаю на колоду, кидаю камінь у кущі, слухаючи, як він тріщить об гілки. 

— Дурепа, — кажу сама собі. — Повна дурепа. Ще й незнайомого чоловіка поцілувала, — бурчу, відчуваючи, як сором розтікається по тілу гірше, ніж похмілля. — Може, справді треба попросити вибачення перед його сусідом. Хоча… а як? Принести торт? Листівку? Як люди взагалі перепрошують  одне перед одним... За поцілунок?

Я рідко помиляюся. Але коли це роблю, це завжди катастрофа. 

Хапаю гілку й починаю нервово малювати нею кола на землі. Смішно: я детектив, а поводжуся зараз, як школярка, яка вперше зізналася у симпатії й відразу облажалася. Правда в тому, що насправді зі мною такого не бувало. Ніколи. Я не з тих, хто напивається й втрачає контроль настільки, щоб бігати за чоловіками. Зазвичай, коли вип’ю, я хочу або спати, або жерти піцу, або, в крайньому разі, покататися на каруселі й довести себе до блювоти. Але поцілунки? Секс? Ні. Це точно було вперше.

Згадую ранковий сніданок. Омлет, каву, підставку на колінах. Хто так робить? Я взагалі звикла до того, що мене максимум пригощають жуйкою після безсонної ночі. А тут — кава з трьома відрами цукру. Так, я ледь не виплюнула її на ковдру, але не скасовує факту, що ніхто раніше не робив такого для мене. Навіть, якщо Гавриїл просто знущався з мене, на хвилинку мені було приємно.

Я ще не встигла договорити свій потік самокритики, як повітря розрізає гучний звук.

Постріл.

Глухий, різкий, майже впритул — так, ніби хтось вистрілив прямо в моє вухо.

Усе в мені стискається. Серце підлітає десь у горло. Шум рветься в барабанні перетинки, і світ починає хитатися, немов я на кораблі під час шторму.

Вдих. Видих. Ні, не виходить.

Кров гуде в скронях так сильно, що здається — я оглухла. Перед очима темніє, наче хтось клацнув вимикачем і забрав із мене право бачити. Я нічого не бачу. Зовсім.

— Ні, тільки не зараз… — шепочу, притискаючи долоню до очей, але зір не повертається.

Відчуваю, як легені працюють уривками: вдих надто короткий, видих надто різкий. Паніка б’є по нервах, тіло тремтить. 

«Ти детектив, чорт забирай», — намагаюся нагадати собі. Але мозок не слухається. Лише холодні пальці страху стискають мене за горло.

Лунають кроки. Важкі, впевнені. Вони наближаються, віддаючись у землі, наче удари молота. Я мимоволі стискаю гілку, яку досі тримала, хоч це жалюгідна зброя проти справжньої рушниці. Завмираю, слух загострюється, а серце гупає так, що, здається, його можна почути й без стетоскопа.

Глухий звук металу об землю. Це… рушниця? Вона падає поруч, і я майже відчуваю холод від заліза.  І запах. Потім — ще один звук. Хтось присідає зовсім поряд. Дихання. Спокійне, контрольоване. Чоловіче.

Я стискаю пальці в кулаки, змушую себе підняти голову. Темрява поступово відступає, але зір все одно не повертається як слід, лише розмиті контури. Обличчя поступово вихоплюється з туману. Його щелепа — різка, правильна, як вирізана скальпелем. Суворий погляд, який колись бачили тисячі камер на благодійних вечорах.

Олександр, чорт забирай, Шеремет.

— Терезо, — його голос низький, впевнений, трохи хриплуватий. Він вимовляє моє ім’я так, наче має на нього право.

Я кліпаю, намагаючись сфокусувати зір. 

— Ви… що тут робите? — мій голос виходить хриплим, наче з горла витягли пісок.

Шереметєв усміхається куточком губ, але ця усмішка холодна, ніби він знає більше, ніж має.

— Те саме можу спитати і я, — відповідає він тихо, і досить рівно. — Не схоже, щоб ви просто гуляли. Знову слідкуєте за мною?

— А ви завжди з рушницею виходите на прогулянку? — кидаю, кивнувши на зброю, що лежить поруч. Голос звучить гостро, як лезо. — Сподіваюся, вона хоча б зареєстрована?

— Ви все ще шукаєте, за що мене можна вхопити? — він нахиляє голову трохи вбік. — Дивно. Стільки часу спостережень, а доказів — нуль.

— У цьому лісі заборонено полювати, — я стискаю пальці, намагаючись вирівняти голос.

— Ви про постріл? — запитує, погладжуючи ствол рушниці, ніби це не зброя, а дорога іграшка. — Розслабтеся, жодна куля не зачепила нічого живого. Я ніколи не промазую...