Розділ 12

ГАВРИЇЛ

— Сонечко, — м’яко починаю, нахиляючись над сплячою Терезою.

Вона злегка сіпається, підіймає руку, наче відганяє настирливу муху, але зрештою розплющує очі. На секунду вигляд у неї такий, ніби вона забула, хто вона, де вона. Її зіниці розширюються, коли вона дивиться на мене, і декілька разів підряд кліпає.

— Доброго ранку, Терезочко, — додаю я ще більш підсолоджено. — Як тобі ніч?

Тереза швидко підводиться на ліктях. Волосся скуйовджене, на щоці відбиток від подушки, губи злегка припухлі. Гаразд, прямо зараз вона виглядала до біса спокусливо.

— Ти… — починає вона, але я перебиваю, ставлячи дерев’яну підставку їй просто на коліна.

— Я зробив сніданок. Ти ж витратила багато сил учора. Треба відновлювати енергію.

Вона зависає, її рот злегка прочинений. Ця жінка зараз дивиться на мене так, ніби я щойно підсунув їй вибухівку замість тостів із сиром. І раптом… вона вирівнюється. Гладить ковдру, поправляє волосся. Вмить має такий вигляд, ніби нічого не сталося.

— Дякую, — каже вона голосом, спокійним настільки, що я майже починаю хвилюватися. 

Чесно, я очікував щось на кшталт: «Якщо ти ще раз таке зробиш, я заколю тебе виделкою». 

Тереза взяла каву та зробила ковток — і відразу ж скривилася так, що я ледь не розсміявся.

— Засолодко, — буркнула, відставляючи чашку. — Хто так псує каву?

— Той, хто хоче зробити ранок солодшим, — відповів я без паузи.

— Ти хочеш сказати — нудотно-солодким, — пирхнула.

Її спокійність мене дивує більше, ніж учорашні «займімось сексом». Бо Тереза зазвичай гостра, як лезо, язик у неї швидший за кулю. А зараз — абсолютно холоднокровна. Наче цей абсурдний ранок для неї звичний.

— То як тобі ніч? — не витримую я.

Вона відкушує тост і, ніби між іншим, відповідає:

— Зі мною таке буває.

— «Таке»? — підіймаю брову.

— Коли вип’ю, — додає Тереза

Відверто кажучи, мене перекосило. Зі мною таке буває. Наче йдеться про чхання. Мені це не подобається. А точніше — мене дратує думка, що я можу бути просто ще одним рядком у списку її «коли вип’ю».

— Тобто… для тебе нормально отак прокинутись у чужому ліжку? — я дивлюся на неї, намагаючись вловити хоча б тінь збентеження.

Вона ж бере виделку й абсолютно спокійно починає різати омлет. Тереза намагається тримати рухи рівними. Це контроль, що кричить сильніше за будь-які слова.

— Ти взагалі не запізнюєшся на роботу? — дивлячись, що вона взагалі не збирається тікати звідси стрімголов.

— На роботу? — вона ковтає шматок і дивиться на мене так, ніби я щойно згадав щось геть зайве. — А що, ти мене вже виганяєш? Я ще не доїла сніданок, який ти так турботливо готував.

— Я не виганяю, я питаю, — скептично підіймаю брови, бо Тереза на себе зараз геть не схожа. — Ти ж детектив, чи я щось плутаю?

— Детектив, — підтверджує вона з гордістю, облизуючи куток губ. — Але ще й людина. Людині можна дозволити собі один вихідний, правда?

Тереза відставляє підставку з недоїденим сніданком і, наче нічого не сталося, сповзає з ліжка. Тягнеться за своїми шортами, які я вчора кинув на стілець. Я спостерігаю, як вона натягує їх назад. Раптом мій погляд ковзає по її білій майці, в якій вона вчора з’явилася. Майка тонка, тонша, ніж мала б бути в холодну осінь. І занадто щільно облягає груди, відкриваючи силуети, які я, як психотерапевт, не маю права помічати.

Ковтаю слину, але вийшло так голосно, що Тереза обертається й підіймає брови.

— Що? — запитує нахабно.

— Нічого, — відповідаю я занадто швидко.

Вона вчора ввечері бігала вулицею в цих шортах і тонкій майці. Звідси логічне запитання: ти взагалі цінуєш власне життя? Нехтування тілом — інший маркер внутрішньої нестабільності.

— Ти хоч знаєш, що застудитися в такому вигляді — це реальність? — бурчу я, чешучи брови, щоб знову не кинути погляд на її груди.

— Ой, доктор турбота прокинувся, — сміється вона, зав’язуючи шнурівку на шортах. — Ти мені ще шарф подаруй і таблетки від нежитю випиши.

Я знову мовчу, бо будь-яка моя відповідь зараз видасть, що я дивився не лише на шорти, а трохи вище.

— Дякую за сніданок, — кидає вона, вже йдучи до виходу. — І за… ніч, яку я нібито мала.

Стискаю щелепу.

Нібито.

— Ти впевнена, що нічого не пам’ятаєш? — кидаю їй у спину, хоч знаю, що краще не питати.

Вона зупиняється, повертається, нахиляє голову й дивиться мені прямо в очі.

— А ти впевнений, що є щось, що варто пам’ятати?

Я ще кілька секунд сидів на краю ліжка, втупившись у ковдру, яка зберігала її тепло. Запах кави ще стояв у повітрі, але мене більше мучив інший аромат — Терези.