Розділ 11

ГАВРИЇЛ

Я багато чого міг очікувати від Терези. Саркастичного жарту, виклику на словесну дуель, навіть того, що вона влізе в мою поштову скриньку під приводом «професійного розслідування», навіть погроз розбити мені ніс. Але точно не того, що вона поцілує мого сусіда.

Так, ви не ослухалися. Мого, чорт забирай, сусіда, з яким я познайомився буквально п’ять хвилин тому. Ні, цього мій внутрішній сценарист не прописав.

— Серйозно? — вихоплюється в мене крізь стиснуті зуби, коли я бачу, як вона притискається губами до Макара.

Притискається — і все. Не рухається. Просто… зависла.

У мене з’являється абсурдна думка: вона що, заснула?

— Терезо… — тихо бурчу я, обережно відтаскуючи її від чоловіка. 

Дівчина мляво відхиляється, а я зустрічаюся з шокованими очима Макара. 

— Перепрошую, — видихаю я, намагаючись мати максимально професійний вигляд, хоча ситуація більше кричить «психіатрична клініка, палата номер п’ять». — Це моя пацієнтка. Ми… ще вивчаємо межі, які треба знати.

— Гавриїл? — вона підіймає на мене голову. Її очі ще трохи розмиті від алкоголю, потім Тереза кліпає, переводить погляд на Макара й знову на мене. — Упс, — все, що каже, показуючи пальцем спершу на нього, потім на себе.

— Упс? — перепитую я, підіймаючи брови. 

— Упс, — повторює вона, погляд вже трохи винний, але з тією ж нестерпною чарівністю, яка змушує мене задуматися: можливо, Всесвіт має дивний гумор, якщо мені це здається милим.

Я повертаюся до Макара, який досі стоїть із виразом людини, якій щойно вручили премію за найабсурднішу участь у вечорі.

— Ще раз перепрошую, — промовив я, стискаючи губи в професійну, але не надто щиру усмішку. 

— Нічого страшного, — нарешті каже Макар, розгублено чухаючи потилицю. Потім ніяково відступає на півкроку назад, наче намагається захистити власний простір від цього абсурду. Його плечі напружені, він ледь помітно хмикає, мов прагне довести, що тримається впевнено, хоча явно губиться. — Хоча не можу сказати, з ким не буває… Бо зі мною ще такого не було.

Я скоса дивлюся на нього.

Зі мною теж.

— Ну, тоді удачі, колего, — хлопець клацає пальцями, але вийшло криво: пучки зімкнулися зі слабким звуком, і він ніяково всміхається, прикриваючи невпевненість жартом. — Але наступного разу хай цілується хоча б із правильним сусідом.

— Домовились, — киваю, дивуючись власній терплячості. І додаю сухо: — А тепер, якщо не заперечуєш, я заберу її.

— Та бери, бери. Бо я ще не готовий до таких терапевтичних практик.

Я тільки зітхаю й, міцніше тримаючи Терезу під руку, веду її коридором до своїх дверей. Вона вже майже не пручається — навпаки, іде слухняно, але встигає пробурмотіти:

— Ти… ти не мій психотерапевт… 

Я відчинив двері, намагаючись не зронити ані пацієнтку, ані рештки власної гідності. Тереза зависла в мене на руці, як надто балакучий шарф, і бурмотіла щось собі під ніс.

— Ти не мій психотерапевт, — повторила, немов це було головним гаслом нашої революції.

— Чудово, — зітхнув я, заводячи її всередину. — Бо в такому стані пацієнтку я б узагалі не прийняв. Хоча, здається, у тебе є талант приходити саме тоді, коли не треба.

— Я не твоя пацієнтка, — пробурчала, і відштовхнула мої руки.

Я притримав Терезу, щоб не впала, і на хвилину зупинився.  У дзеркалі — моє відображення. Мимоволі вдивляюся в власні губи, наче ворожу на кавовій гущі. 

Ні, серйозно. Вони абсолютно нормальні. Навіть… ну, доволі непогані. Пропорційні. Точно не гірші, ніж у Макара. 

— Я б сказав, що навіть кращі, якщо вже суб’єктивно, — буркнув я подумки, проводячи пальцем по нижній губі. — Чому, до біса, сп’яніла Тереза зробила вибір не на мою користь?

Мене це навіть не ображає… майже. Просто, знаєте, дивно. 

Я відриваюся від дзеркала, озираюся. Коридор був порожній.

— Терезо? — обережно кличу.

Відповіді нуль. Лише далекі звуки з вулиці, бо у мене були відчинені вікна. Куди вона пішла? Я швидко пройшов уперед і зупинився на порозі спальні. І ось вона — сцена, яка має всі шанси зруйнувати моє самовладання остаточно.

— Ти знаєш, що це порушення всіх можливих кордонів? — кажу я, спираючись на одвірок.

Тереза зручно вмостилася в моєму ліжку, під ковдрою, наче була тут господинею роками. Світле волосся скуйовджене, очі ще трохи затуманені, але в усмішці — нахабна грайливість, яка тримає мене зараз насторожі.

Вона відкинула ковдру трохи вбік і легким рухом поплескала по вільному місцю поруч.

— Займімось сексом, — сказала вона так просто, ніби пропонувала випити чаю.

Я застиг. Але мій мозок одночасно видав три реакції:

1. Ні, ти не можеш. Вона твоя пацієнтка. Ще й п’яна.

2. Боже, так, нарешті закрий її зухвалий рот чимось.