Розділ 10

ТЕРЕЗА

— Ти ж ненавидиш штори, — каже моя подруга Ярослава, яка йде поряд зі мною.

— Я все ще їх ненавиджу, — закочую очі, продовжуючи вести візок вперед. — Бо коли в кімнаті темно, мій мозок думає, що ще ніч, і хоче спати далі. Але це не означає, що я дозволю придурку… — я обриваю себе й переводжу погляд на Дарія. — Вибач, я мала на увазі «некультурну людину».

— Тьотю Терезо, я ніколи не буду некультурною людиною, — дуже серйозно відповідає п’ятирічний Дарій, і так дивиться на мене, наче підписує договір кров’ю. — Мамо казала, що хлопці, які роблять дурниці, стають придурками. А я не хочу, щоб дівчата мене так називали.

— Ти незвичайна мама, Яся, — сказала я, подивившись на подругу.

— Я крута, — вона виставляє вперед підборіддя, а Дарій віддано киває:

— Крута!

— Так, — гордо оголошує подруга. — Хочу, щоб син виріс і одразу знав, як виживати серед жінок.

Я зупиняюся біля полиць зі шторами й хмурюся.

— Отже, допоможи вибрати, — кажу Ярославі. — Але щоб не кольору лайна.

— Мамо, а лайно буває кольоровим? — Дарій з цікавістю дивиться на Ярославу.

— Буває, якщо їсти фломастери, — серйозно відповідає подруга, й він майже вірить.

— Ярославо, ще раз і твоя дитина піде в садок з переконанням, що веселка — це перетравлений єдиноріг.

Вона хихоче.

— Та хай трохи фантазії буде, ти чого така зла? А, точно. Бо хтось тепер має нового сусіда.

Я різко кладу руку на візок.

— Не починай.

— Почну, почну! — Ярослава сяє. — Це ж ідеально. Він живе навпроти, бачить тебе у вікні, ти бачиш його… романтика в стилі «Ромео і Джульєтта», тільки без балкона й з психотерапевтом.

— Ти забула найголовніше, — шиплю. — Я не хочу бути частиною цього сюжету. Саме тому я тут, серед цих чортових штор. Бо я не збираюся щоранку мати відчуття, ніби він дивиться на мене крізь бінокль.

— А може, й дивиться, — Ярослава хмикає, і очі в неї блищать так, що мені хочеться пожбурити в неї першу-ліпшу штору.

— Тоді нехай купить квиток, — кажу я, — бо ранкове та вечірнє шоу коштує дуже дорого.

— Та кому ти розказуєш? — Яся театрально прикладає руку до серця. — Ти така… хм, як це сказати культурно? Сексі-детектив без сексу. Це вже навіть не жанр, це трагедія.

— О, Господи, почалося, — я закочую очі. — Може, хоч раз ми проведемо день без лекцій про моє особисте життя?

— Особисте життя? — вона фиркає. — Та його в тебе немає, Терезо. Тільки робота, справи, ще робота і… кросівки. О, кросівки — єдина твоя стабільна любов, яка не стосується роботи. Давай чесно. Коли ти востаннє мала нормальний секс?

Я хитаю головою і мимоволі опускаю погляд на Дарія, який саме розглядав штори з мультяшними персонажами.

— Ти хочеш говорити про це при дитині? — стискаю зуби, намагаючись не червоніти, як школярка.

— А чого ні? — Ярослава знизує плечима. — Дарій знає, як він з’явився на світ. Ми з ним чесні. Ніяких лелек і капусти.

— Ага, — підхоплює Дарій з серйозністю мудреця. — Мамо каже, що я — результат безвідповідальної вечірки з татом. Але я бажаний результат для мами.

Нахиляюся до подруги й стискаю зуби так, щоб здавалося, ніби я усміхаюся, а насправді шиплю їй на вухо:

— Ти здуріла? Ти реально кажеш йому таке? Він що, не питає, де тато?

Вона лише зводить брови й ображено фиркає.

— Він питає, — нарешті відповідає Ярослава, хапаючи з полиці якісь строкаті штори й прикладаючи їх до мене, ніби міряє. — Але я кажу, що його тато — далекий мандрівник. Ось чому його нема поруч.

Дарій підіймає підборіддя, наче генерал:

— Мій тато не герой, але моя мама — найкраща у світі!

Я дивлюся на нього й не стримую усмішки.

— Добре викрутився, малий. Повір, дівчата тобі аплодуватимуть.

— Ага, — серйозно киває.

Я беру з полиці темно-сірі штори й мружуся, намагаючись зрозуміти, сірі вони чи зелені. 

— Терезо, це болотний, — Яся відбирає в мене тканину. — Чим ти будеш займатися взагалі? Роботи в тебе тепер нема.

— Є, — виправляю її. — Роберт просто тимчасово відсторонив.

— До того моменту, поки ти не повернешся до психотерапевта, — підкидає вона, і голос у неї аж занадто невинний. — До твого психотерапевта.

Я вишкірюся. 

Роберт сказав, або я працюю над своїми травмами з Гавриїлом та повертаюся на роботу, або мені треба шукати іншу роботу. Він не дуже зрозумів мою позицію щодо цього, і ще додав про те, що йому набридли мої підліткові вчинки, і хоче, щоб я була дорослою усвідомленою людиною, яка ходить до психотерапевта.

— Він не мій. Мене бісить, що мене хтось змушує робити те, чого я не хочу. Я не збираюся сидіти й розповідати чужому чоловікові, які в мене травми.