Розділ 9

ТЕРЕЗА

Чотирнадцять років тому...

Ніколи не думала, що перші гроші зароблю в костюмі пухнастого кролика. Комбінезон — суцільна каторга: піт, дихати можна тільки крізь вузьку сітку, а діти тягали за вуха так, ніби вони ось-ось відваляться. Ну, і ще дорослі дивляться так, наче ти остаточно втратила гідність.

— Усміхаємось, пані Кролик! — гукнула адміністраторка з магазину.

Та я ж і так усміхаюся. Просто ніхто не бачить моєї усмішки під цим клятим кролячим черепом.

Я відпрацювала дві години, роздавала дітям цукерки й намагалася не звалитися від спеки. Нарешті отримала хвилин десять на перепочинок. Скинула голову костюма й жадібно вдихнула повітря. Ох, блаженство! Моє волосся, звісно, вибилося з хвоста й мало вигляд, наче мене током вдарило, але хто на це звертає увагу?

Повернула голову й побачила його. На лавці неподалік сидів хлопець, і сонце ловило кожне пасмо світлого волосся, роблячи його майже ангельським. Він трохи нахилився вперед, лікті спиралися на коліна, і я змогла роздивитися його обличчя. Блакитні очі, чіткі риси, але… сум. Наче весь світ тиснув на плечі, а він намагався удати, що все гаразд. Серце зробило дивний кульбіт, коли я впізнала його. Ми не були ще знайомі особисто, але я знаю його зі школи. Він був старший за мене років на три. Той самий, про кого в школі всі дівчата шепотілися в коридорах. «Розумний», «красивий», «харизматичний» — оті самі слова, які повторювалися знову і знову. Він справді завжди здавався якимось іншим. Не таким, як ті, хто тільки й думає, як би втекти з уроків чи показати нові кросівки. Його інтелект і спокій лякали й вабили водночас. Він був милим, і так… в моєму смаку.

Швидко натягнула ту дурнувату голову назад, сховала волосся й зробила кілька кроків убік, щоб непомітно втекти. Але мій план провалився ще до того, як я встигла відійти. Лапа-костюм заплуталася в моїх же ногах. Я хитнулася, спробувала встояти, але, звісно ж, впала. Прямісінько на коліна. А гігантська морква ще й весело гепнула об асфальт і покотилася прямо до лавки, на якій сидів Гавриїл.

— Хай йому грець! — видихнула я, але крізь сітку голос звучав, як приглушене бурмотіння.

У голові крутилося лише одне: «Тільки б не підійшов». Але він це зробив. 

— Ей, — його голос був низький, спокійний, майже ніжний. — Дозволь допомогти.

І перш ніж я встигла щось сказати, він легко підняв мене на ноги. Ніби я й не була в цьому проклятому пухнастому мішку.

— Дякую, — пробурмотіла я крізь сітку.

— Та нема за що, — він усміхнувся. Я це відчула навіть без того, щоб бачити його обличчя зблизька. Усмішка у нього була така… тепла. Трохи втомлена, але справжня.

Я зніяковіло поправила голову костюма й чухнула по вуху лапою, бо чесалося так, що можна було збожеволіти. З боку, мабуть, мало вигляд, ніби кролик нервово чухає себе, і від цієї думки я ледь не пирснула сміхом.

— Ти не сильно вдарилася? — він нахилився ближче, щоб заглянути крізь сітку.

— Ні-ні, все добре, — поспішно відповіла я й відступила на крок. 

Він мовчки підняв із землі моркву й простягнув мені.

— Тримай, пані Кролик.

Я прийняла цей реквізит і кивнула, намагаючись мати якнайсерйозніший вигляд.

— Гарна робота, — додав хлопець, і це звучало щиро. — Дітям подобається.

Слово «дякую» застрягло в горлі, бо саме в цей момент до нього підлетіла пара дівчат. Сміхотливі, з телефоном у руках, волосся розвівається, губи яскраво нафарбовані. Вони виглядали так упевнено й легко.

— Привіт, — протягнула одна, поправляючи коротку червону спідницю. — Ти такий гарний. Може, поділишся номером?

Я зробила крок назад, думаючи тихенько зникнути. Але не встигла. Його пальці торкнулися моєї… лапи. Міцно, не даючи й кроку ступити. 

— Вибачте, дівчата, — його голос прозвучав рівно, спокійно. — Я зараз спілкуюся зі своєю подругою.

Подругою? Я? Я навіть озирнулася, щоб упевнитися, що він не пожартував і не звертався до когось іншого.

Дівчата разом скривилися так, наче їх облили холодною водою. Одна пирхнула, інша покрутила очима. І пішли. Просто так. А він усе ще тримав мене.

— Подругою, значить? — я обережно підняла голову костюма трохи вище, щоб крізь сіточку можна було роздивитися його обличчя. 

— А що, не так? — він ледь усміхнувся, краєчком губ, наче це був маленький секрет, який належав тільки нам. — Хіба ти не хочеш бути моєю подругою?

Мені здалося, що навіть вуха мого костюма ожили — вони колихнулися так безглуздо й водночас зрадницьки щиро, ніби відгукуючись на кожен удар мого серця.

— Я бачу, що з самооцінкою у тебе все добре, — пробурмотіла.

— Не сумнівайся в ній, — підморгнув хлопець.

А потім його пальці міцніше стиснули мою лапу-костюм і повели мене вбік, немов це було найприродніше у світі. Я навіть не пручалася. Була схожа, мабуть, на слухняного кролика. Ми відійшли від галасливих дітей і сіли в затінок під деревом. Я зітхнула, намагаючись охолонути, бо в цьому клятому костюмі було жаркіше, ніж у сауні. Він нахилив голову, глянув на мене так, ніби намагався розгадати загадку.