Розділ 8

ГАВРИЇЛ

— ...Ти переслідуєш мене, придурок? — сіро-зелені очі блищали гнівом. 

— Слухай, я можу пояснити.

— О, пояснити? — її голос капав отрутою. — Це буде цікаво. Давай, розваж мене, сталкере.

Я закотив очі.

— По-перше, я не переслідував тебе. Це… випадковість.

— Випадковість? Ти серйозно? — Тереза різко нахилилася ближче, світле пасмо волосся вибилося з хвоста й ковзнуло мені по щоці, що змусило відчути всередині щось тепле та сміхотворно-лоскотливе. І, чорт забирай, мені довелося вчепитися зубами в самоконтроль, щоб не втягнути носом її запах. Бо тоді б точно здавався збоченцем. — Ми випадково зустрілися тут, рано вранці на моїй вулиці. Звісно. Звучить, як абсолютна випадковість.

— Ну, коли ти так кажеш… звучить, наче я реально маніяк, — я сам почав сміятися з власних слів. — Але я не винен, що ти живеш напроти.

Вона примружилася.

— Що значить “живеш напроти”?

— Ем… — я чесно на секунду замовк. — Я переїхав у пентхаус. Отам, бачиш? — кивнув у бік будинку навпроти її. — Вікна на останньому поверсі.

Вона глянула туди, потім знову на мене. Вираз її обличчя був такий, ніби я щойно зізнався у вбивстві.

— Ти що, знущаєшся?

— Ні! — я підняв руку, ніби давав присягу. — Я давно збирався. Ще пів року тому шукав квартиру ближче до свого кабінету. Я задовбався їздити через усе місто. Ось і все. І перш ніж ти знову почнеш бачити в мені фаната з біноклем й камерою спостереження, клянусь: я навіть не знав, що ти тут живеш.

Її брови злетіли догори. Я зітхнув.

— Дивись, я переїхав учора. Не спав всю ніч — ти ж знаєш, як воно, коли коробки всюди, речі не на місці, нова квартира. Вирішив випити кави, а коли підійшов до вікна, то побачив тебе, коли потягувалася… — я замовк. Бо вчасно зрозумів, як це прозвучало. 

Терезм втиснула коліно ще сильніше, і я застогнав, але скоріше від відчуття її ваги, яке було… небезпечно приємним.

— Ну-ну, — її голос був тихим, але вбивчим. — Тобто ти не просто переслідуєш мене, ти ще й підглядаєш?

— Ні! — я задихнувся від сміху й холоду, асфальт під спиною був крижаний, і між лопатками вже збирався холод. — Ти не так зрозуміла! Я просто… випадково глянув. І все. Серйозно. Я не такий. О, Боже, жінко, продовжиш — і вийде цілий список кримінальних статей.

— Гавриїле, якщо ти ще раз назвеш мене «жінкою»,  я таки зроблю з тебе плитку для тротуару.

— Добре, добре, — підняв руки, ніби здавався. — Терезо. Дорога моя сусідко, яка збила мене з ніг просто посеред вулиці. Може, ти вже… злізеш? Чесно, я вже не відчуваю ні спини, ні дупи. Хоча… не заперечую, що відчуття — дуже, дуже особливе….

Я вже збирався додати ще якусь дурну репліку, коли над нами пролунав хриплий голос:

— Сором і безпутство!

Ми обидва підняли голови. Уздовж тротуару, повільно, як броненосець у капцях, сунула бабулька з авоською. Шаль на плечах, очі — як два рентгени. Вона зупинилася, глянула на нас.

— Оце дожилися, — бурчала вона, хитаючи головою. — На вулиці, рано вранці… гидота. Що ви робите?

Я хотів пояснити, що це не те, що вона думає. Серйозно хотів. Але не встиг.

— Сексом займаємося! — ляпнула Тереза на всю вулицю, аж у мене ледь серце не стало. — Не видно?

Я прикрив очі рукою, стиснув губи й почав реготати всередині себе так, що ледь не захлинувся. Бабулька ще голосніше «тьхукнула» й почимчикувала далі, бурмочучи щось про «молодь без моралі». Я був готовий поклястися: тепер вона точно розповість усім сусідам, що на нашій вулиці відбувається оргія на асфальті.

— Припини реготати, — пробурмотіла Тереза, і я відчув, як її коліно злегка здригнулося. — Ти вібруєш піді мною.

— Збудилася? — я відкрив одне око й виглянув на неї крізь пальці.

Вона здригнулася так, ніби я щойно вкусив її за плече. Різко піднялася з мене, ніби я справді був тим асфальтом, яким вона тільки-но погрожувала зробити з мене. І знаєте, що найгірше? Відчуття її ваги на мені залишилося так виразно, що я мало не потягнувся рукою назад, щоб повернути її.

Я видихнув, сідаючи й обтрушуючи кофту. Асфальт холодний, спина мокра, але мені чомусь смішно, як школяру. І... Мене тягнуло до неї. Я не міг зрозуміти, чому. Я ставив собі це запитання ще з того дня, коли вона вперше зайшла в мій кабінет. Вона ж мала бути «пацієнткою». Межа, яку я ніколи не перетинав. Навіть з колишніми пацієнтками. Ніколи. Не в романтичному сенсі, ні в сексуальному. Але тепер ця межа більше скидалася на тонку нитку, яку Тереза ножицями обурення раз за разом обрізає.

Вона вже розвернулася, наче хотіла піти. 

— Гей, — я схопився на ноги й зробив крок до неї. — Слухай, я справді не переслідував тебе. Не підглядав. Не мав на меті. Але якщо вже так вийшло… може, підеш зі мною на каву?

Тереза обернулася, й на обличчі в неї відбився весь спектр емоцій — від «задушу» до «іди до біса».

— Ти знущаєшся?