Розділ 7

ТЕРЕЗА

Ми чекали ще кілька хвилин, поки світло в дальньому вікні складу миготіло, мов маяк для тих, хто звик працювати у темряві. Михайло нахилився вперед, визирнув крізь запітніле скло й пробурмотів:

— Двоє. Один має бути продавцем. Другий колекціонер… О, і поряд з ним, мабуть, охоронець.

Голос хлопця був спокійним, майже веселим, ніби ми збиралися на студентську витівку. Я завжди дивувалася, як йому вдається залишатися таким розслабленим. Для мене кожен виїзд був наче екзамен, від якого залежить життя. А він… жував жуйку, наспівував щось собі під ніс і примудрявся ще й жартувати. 

— Готова, Терезо? — його рука коротко стиснула мою.

Я кивнула. І чомусь у мене було дивне передчуття, що ми пожалкуємо, що не попросили допомоги у Дмитра та Оксани, хоч у них й були більш важливі справи.

Металеві двері були прочинені, запах старого пилу й іржі вдарив у ніс. Ми синхронно прослизнули всередину. Величезні коробки складені в хаотичні вежі, світло від єдиної лампи кидало довгі тіні, що робили все ще тривожнішим. Попереду — троє чоловіків. Один із них, у дорогому пальті, тримав у руках невеликий дерев’яний ящик. Його пальці ковзнули по кришці з такою ніжністю, ніби то була коштовність, що варта його душі.

— Отже, товар тут, — сказав він низьким голосом.

Михайло кинув на мене швидкий погляд. 

— Поліція! Руки вгору! — мій голос пролунав чітко й голосно, ламаючи тишу.

Чоловіки здригнулися. Колекціонер завмер із відкритим ротом, його охоронець миттєво потягнувся за пістолетом. Михайло рвонув уперед, рухи були точними, відточеними роками тренувань. Хлопець вибив зброю ударом ліктя, а тоді вдарив охоронця в щелепу так, що той полетів у коробки. Я схопила продавця за руку й повалила на підлогу. Той забився, намагаючись вирватися, але я швидко заламала йому руки за спину.

Другий охоронець, якого ми не помітили раніше, вискочив із-за стелажів. Його постать майнула у темряві — висока, широка, з холодними очима.

— Міша! — крикнула я, і він обернувся. 

— Лягай! — Михайло штовхнув мене вбік, і куля просвистіла так близько, що волосся на скроні заворушилося. Ми обоє впали за ящик. Серце калатало так сильно, що я чула кожен удар у вухах.

— Що робимо? — прошепотіла я.

На секунду ми зустрілися очима. Його погляд був спокійний, як завжди. Той самий «усе буде добре, Теро» погляд.

— Ти береш ліворуч, я — праворуч. Як зазвичай.

Я кивнула. Ми вистрибнули одночасно. Я кинулася зліва, Михайло справа. Кілька секунд — і ми вже були впритул. Він ударив нападника коліном у живіт, а я вибила пістолет ногою. Інший охоронець загарчав і замахнувся металевим ломом, який вихопив із коробки. Усе сталося занадто швидко. Я ступила крок назад, щоб уникнути удару, і... спіткнулася. Легка, дурна помилка. Бо втратила рівновагу на секунду. Але цього вистачило.

— Теро! — вигукнув Михайло й кинувся вперед.

Лом мав влучити в мене. Але влучив у нього. Глухий звук удару, і його тіло похитнулося. На обличчі — вираз здивування, майже образи. А потім він упав мені просто в руки.

— Міша!  — мій крик рознісся лунко по складу. Я впала на холодну бетонну підлогу разом із ним, відчуваючи, як металевий запах крові миттєво вдаряє в ніс.

Охоронець із ломом завмер на секунду, ніби сам злякався того, що зробив. А потім він… відступив. Кинув лом і, не сказавши ні слова, рвонув до виходу. Крики, важкі кроки, гуркіт металу об бетон — і за кілька секунд я залишилася одна. Вони всі зникли, розчинилися, наче пацюки…

— Ні-ні-ні… тримайся, чуєш? — мої пальці судомно притискали його голову й груди, намагаючись знайти рану. Метал розсік йому голову біля лінії волосся. Кров текла густо, тепла, гаряча. Вона липла до моїх долонь, заливала манжети куртки. — Чорт! Чорт-чорт-чорт! — паніка й холод у грудях злилися в одне. — Не заплющуй очі!

Його подих став рваним. Горло зсудомило, і він захрипів — як людина, що захлинається власним повітрям. Його пальці судомно здригнулися, очі, зазвичай теплі, тепер каламутніли.

— Теро… — його голос був тихим, надломленим, але все ще вперто-жартівливим, ніби він намагався мене підбадьорити. 

— Замовкни, не витрачай сили! Я витягну тебе, зрозумів? Я викличу швидку! — мої руки тремтіли, я притискала його голову, а іншою рукою намацала телефон у кишені. Пальці ковзали, екран мокрий від крові. Я не могла набрати номер, клятий екран не реагував.

— Не тр-ре-еба-а… — його пальці, важкі й холодні, накрили мою руку з телефоном. Михайло відсунув екран убік, наче це було щось неважливе. Він спробував усміхнутися. — Не встигн-ну-уть…

— Замовкни! — я майже зірвалася на крик, відчуваючи, як горло стискається.

— Теро… — він знову кашлянув, цього разу так, що в мене похололо всередині. На губах залишився темний слід. Він дивився мені просто в очі, і в його погляді не було страху — тільки біль і якийсь спокій. — Слу-уха-ай…

— Ні! — я натискала на його голову, намагаючись зупинити кривавий потік. — Тримайся, будь ласка, тримайся…

Його рука повільно піднялася, пальці торкнулися мого обличчя. Долоня була теплою й липкою від крові, але дотик — ніжний.