Розділ 6

ТЕРЕЗА

Місяць тому… 

Ми з Михайлом сиділи у нашій старій, обшарпаній службовій машині, яка скрипіла на поворотах, як старий піратський корабель. Вікна трохи запітніли, і я пальцем малювала на склі хаотичні кола — щось між картами скарбів і схемами розкопок.

— Ти завжди малюєш, коли нервуєш, — пробурмотів він, відкушуючи величезний бургер, який мало не розвалився у нього в руках. Соус потік по пальцях, і він, не моргнувши, злизав його так, наче це був якийсь делікатес, а не жирна вулична їжа. — Хоча не розумію, як можна нервувати через купу черепків.

— Це не «купа черепків», — огризаюся я, відкриваючи свій бургер. — Це артефакт V століття до нашої ери. І, якщо ти не забув, якийсь мудила хоче продати його в три рази дорожче, ніж коштує наша машина.

— Наша машина й так нічого не варта, — підкинув він, і в його голосі прозвучав той самий знайомий сміх, який завжди грів.

Я пирхнула, кусаючи бургер. Гарячий сир тягнувся за мною, як нитка в лабіринті. Нічна вулиця була тихою. Ми припаркувалися неподалік старого складу, де мали відбутися «переговори» між якимось сумнівним колекціонером і продавцем, який, за нашими даними, дістав артефакт незаконно. Насправді мені не подобалися такі справи. Занадто багато темряви, занадто мало фактів. 

Михайло витер руки серветкою й повернувся до мене. Його обличчя освітлювалося тільки слабким світлом з приладової панелі. Густі брови злегка зсунуті, усмішка крива, але щира.

— Знаєш, Теро, — промовив він, ковтаючи останній шматок. — Ти найбільш уперта людина, яку я знаю. І водночас… найсильніша.

— Це ти до чого? — я примружилась, з підозрою розглядаючи його усмішку. 

Михайло зробив ту свою фірмову паузу, коли спершу довго дивиться на тебе, а потім раптово кидає якусь фразу, від якої хочеться то зареготати, то вдарити його в плече.

— Міша, ти зараз що задумав? Бо від твоїх слів мені чомусь пахне підставою.

Він розвів руками, ніби найневинніша людина на світі.

— Та нічого я не задумав! Просто кажу, що ти сильна.

— Ага. — я підняла брову, скептично дивлячись прямо на свого друга. — І раптом так різко вирішив це озвучити? Ти ж зазвичай називаєш мене «вперта коза».

— Ну, — Михайло хитро всміхнувся, — коза теж сильна тварина. Особливо, якщо треба вибити двері.

Я пирхнула, хитаючи головою.

— Але, Теро, я ж серйозно, — його усмішка стала м’якшою. — Не кожен би після твоєї травми пішов у академію. 

— Тільки не починай оце «бідна Тереза»… — насторожено стиснула губи.

— Тьху на тебе, — відмахнувся. — Я ж не про жалість. Я про факт. Дальтонізм у тебе ж не з дитинства, а після тієї клятої травми. Це зовсім інше. Коли ти народився з якоюсь особливістю, то ростеш із нею й не знаєш інакшого. А ти ж пам’ятаєш, як воно — бачити кольори. І в тебе забрали це посеред підліткового віку. Знаєш, більшість би просто зламалася. Ну, реально. Спочатку втрачаєш те, що здавалося природним, а потім намагаєшся довести собі, що ти ще можеш грати на рівних. Це ж не тільки про зір. Це про життя.

Я закотила очі.

— Ти іноді говориш, як дешева мотиваційна книжка.

— Ну вибач, — він знизав плечима. — Не можу ж я завжди бути тільки кумедним і харизматичним. Хоч іноді треба блиснути філософією.

— Я все одно не куплюсь, — цокнула язиком, скривившись, але всередині було тепло. Міша завжди так робив: спершу підколював, потім говорив щось справді важливе, а тоді знову жартував, аби не здавалося, що він занадто серйозний.

І, як завжди, у мене сплили спогади. Як в академії він підсовував мені шпаргалки із позначками: «червоний — ось цей, зелений — ось той». Як тихенько прикривав, коли я плутала кольори на мішенях. Без нього я б була зараз тут, на цьому місці. 

Ми на мить замовкли, слухаючи, як десь у далечині гавкає собака й глухо гупає метал на складі. Я втупилася в ніч, а він раптом знову заговорив:

— Я хотіла сказати… Терезо, не лізь на того Шереметова з таким напором. Сама знаєш, які в нього гроші й зв’язки. Якщо ти підеш проти нього — він тебе просто зітре. Знайде твою слабкість, і натисне на неї.

Я різко повернулася до нього.

— Міш, ти ж знаєш, навіщо я це роблю.

Його обличчя змінилося, усмішка зійшла нанівець. Він подивився прямо в мене — серйозно, навіть надто. Згодом зітхнув і кивнув. Бо знав. Знав усе — і все одно залишався поруч.

— Знаю, — його голос знизився, — і саме тому я поруч. Бо один тираж твоєї впертості — це вже занадто для всесвіту.

Я пирхнула.

— Красно дякую.

— Та, будь ласка, — всміхнувся і відкинув голову на підголівник. — Хоча знаєш… Іноді мені здається, що ми з тобою досі сидимо в тій старій аудиторії академії. Ти нервуєш, списуючи з мого зошита, а я прикриваю тебе від викладача.

— Я не списувала! — обурилася я.

— Ага, розкажи, — розтягнув він слова. — Просто «позичала інформацію».