Розділ 5

ТЕРЕЗА

Хитаю головою. Від до біса неможливий. Від того милого Гавриїла, якого я пам’ятала ще зі школи, не залишилося нічого. Раніше він таким не був. Наче його стерли гумкою, а натомість намалювали цього — самовпевненого, дратівливого, до божевілля нахабного чоловіка.

Я стискаю картонний холдер із кавами так, що картон майже рветься. Різко підводжусь та йду, не кажучи ані слова. Навіть «до побачення» застряє десь у горлі. Уже майже біля повороту, коли чую його кроки. Легкі, впевнені. І раптом він опиняється поряд. Йде так, ніби ми вдвох завжди мали крокувати в одному ритмі. Зупиняюся різко, аж кава хвилею хлюпає. Спокійно видихаю, й обертаюсь.

— Чого ти хочеш? — мій голос різкий, надломлений, як скло, що ось-ось трісне.

Він робить той самий нахабний рух підборіддям у бік кави, яка знаходиться у моїх руках.

— Ти не схожа на дівчину на побігеньках. І на добру теж, — його губи вигинаються в посмішку. — Лише початок дня, а ти вже носиш каву колегам? Уникаєш їх?

— Це називається командна робота, — відрізаю я, і в голосі чути лід. — Не всі живуть у світі, де головне — власне его.

— Командна робота? — він криво всміхається, нахиляючись ближче. — Тобі не пасує. Ти надто… контрольована. Надто тісна для колективних ігор.

— А ти надто вільний для будь-яких правил, — вистрілюю у відповідь. — Але краще займися своїми справами, — стискаю холдер так, що він ось-ось розлізеться в руках. — Своїми важливими клієнтами. Тими, хто потребує тебе більше, ніж я. І просто, чорт забирай, відчепися від мене, — голос зрадницьки тремтить. 

Я розвертаюся різко й крокую вперед, намагаючись залишити його позаду, як погану звичку. Серце б’ється швидко, але рівно — я контролюю себе, я завжди все контролюю. Вулиця шумить, машини спливають повз, сигналять, миготять фари. Світлофор мигнув. Я кліпаю, примружуюсь. Лінії зливаються, і я різко зупиняюся прямо на переході. В наступну мить чоловік врізається в мене з тією ж силою, з якою завжди врізається в моє життя: несподівано, нахабно й без вибачень. Його плече впирається в моє, груди притискають зі спини. І в ту ж мить — холдер вислизає з рук. Кава летить униз, викид рідини розбризкується на асфальті, наче маленький феєрверк із коричневих плям. Хтось із перехожих обурено цокає язиком, відскакуючи вбік.

— Чорт! — зривається з моїх губ. — Ти! Ти…

Підбираю залишки, щоб викинути їх у смітник. Руки тремтять від злості. Усе всередині кипить, і найгірше — я знаю, що він бачить це. Навіть не треба бути психотерапевтом, аби читати мене, мов відкриту книгу.

— Дай, допоможу, — Гавриїл простягає руку.

— Навіть не думай! — я відштовхую його. — Ти лише все псуєш, Гавриїле!  Через тебе Шеремет помітив мене! Ти своїми жартами привернув увагу, а тепер він може розповісти Роберту.

Голос зривається голосніше, ніж я хотіла. Люди озираються, а я ненавиджу, коли на мене витріщаються. Я різко відвертаюся, стискаючи повіки.

Якщо Шеремет розповість Роберту, що я слідкувала за ним, то начальник візьме це як привід, щоб тимчасово відсторонити мене, бо думає, що мені треба відпочинок.

— Слухай, — його голос раптом стає нижчим, спокійним, серйозним. — Я не знаю, що саме ти шукаєш у Шеремета, але він був зацікавлений у тобі.

Рвучко повертаю голову до нього.

— Що?! —  сміюся. Глухо, безрадно. — Ти психотерапевт чи збоченець? Може, ще й тести на лібідо робиш за поглядом? Знаєш що? Я не прийду до тебе більше. Ніяких «сесій». Ніяких «ігор». Досить. Ти найнепрофесійніший психотерапевт, якого я тільки зустрічала. І Роберт зрозуміє, чому я відмовилася, бо ти — хаос у чистому вигляді.

Я вже хотіла піти, коли він раптом озвався тихіше, ніж зазвичай.

— Ти відмовляєшся не через мене, а тому, що боїшся. Бо якщо прийдеш на сесію — доведеться показати, що тобі боляче.

Зупиняюся, ноги немов приросли до асфальту. Повільно обертаюся, стискаючи долоні так, що нігті впиваються в шкіру.

— Ти боїшся, що хтось побачить твої тріщини, — продовжує говорити спокійно, ніби читає звіт. — Бо легше контролювати колег, ніж допустити, щоб вони контролювали тебе. Тому ти носиш їм каву замість того, щоб сісти з ними за стіл. Тому… — він робить паузу, нахиляється ближче, — ти досі не пробачила собі смерть напарника.

Наче лезо в ребра. Я відчуваю, як повітря виривається з грудей.

— Замовкни, — шиплю. — Не смій…

— Але це правда, — його очі темні, серйозні, жодної усмішки. — Ти носиш цей біль, як талісман. І водночас — як кайдани.

У мене тремтять пальці. Я так сильно хочу вдарити його. 

— Ти нічого не знаєш, — випльовую. — Нічогісінько.