Розділ 4

ГАВРИЇЛ

Тереза завмерла, наче спіймана злодійка. Рука ще була на моєму стегні, і я, мушу зізнатися, не квапився її прибирати. Але вона все одно швидко відсмикує пальці, наче я розпечена конфорка, а не чоловік у самому розквіті сил. Очі блищать, губи стискаються — ідеальне поєднання злості й збентеження.

— Якого біса ти тут робиш? — тихо шипить, мов анаконда, що готується душити.

Я відставив склянку з апельсиновим соком. Зробив серйозне обличчя — ну, наскільки серйозним може бути чоловік, у якого щойно грілося на стегні п’ять пальців занадто гарячої жінки.

— Нагадую, що це ти сіла за мій столик, — постукав по її руці вказівним пальцем. — І, між іншим, дуже влучно.  Я, якщо ти запитаєш, навіть не вимагав такого стрімкого фізичного контакту.

Вишневська дивиться на мене так, ніби я щойно вкрав у неї дитинство, гаманець і ще й залишив смс із граматичними помилками. Очі блищать, щелепа ходуном — картинка настільки яскрава, що мені навіть хочеться поставити діагноз. Поки що мовчки. 

— Я… — дівчина стиснула губи, а потім продовжила пошепки. — Я взагалі-то думала, що це вільне місце!

— Ага. І стегно теж, очевидно, вільне місце. Хоча знаєш, я не заперечую проти такої логіки. Якщо поширити її, то можна і в ліжко так випадково впасти.

Вона обурено розкрила рот, але слова так і застрягли на губах. Я вже бачив — зараз буде щось у стилі «ви патологічний нахаба» або «ще одне слово — і ви будете лікуватися у реанімації».

— Закрий, — шепочу я швидко, схиляючись до неї ближче. — Інакше всі подумають, що ти от-от проковтнеш мене цілком.

Вона дуже приємно пахне жасмином і персиками. Знайомий запах. Хтось колись уже пахнув так, але хто?.. Ця асоціація крутиться на краю пам’яті, як тріска у вирі — тільки тягни руку, й розсиплеться.

Скільки їй взагалі років? Нахмурившись, вдивляюся уважніше. Обличчя — наче з тих, що рекламують креми «для сяйва шкіри» і ніколи не визнають, що насправді все тримається на генетиці та каві зранку. Бейбі-фейс, однозначно. Але біля очей — маленькі зморшки. Ті, які з’являються не від старості, а від звички стискати губи й дивитися на світ злегка підозріло. Такі «захисні заломи». Двадцять три? Ні. Двадцять п’ять? Може. Але підозрюю, що більше.

— Ти що, мене розглядаєш? — шепоче вона, нахиляючись ближче, так що жасмин із персиками вже обплітають мені думки, наче плющ. — Я можу тобі очі виколоти, якщо шукаєш недоліки.

— Скільки тобі років? — запитую прямо, без викрутасів.

Тереза кліпає, наче я щойно запитав, у якому кольорі трусів вона зараз сидить.

— Тобі яке діло? — її голос — це стислий архів зухвальства й злості, але пошепки. 

— Просто хочу зрозуміти, у якій саме фазі твого дитячого бунту я застряг, — кидаю нахабно. — Тобі двадцять три, і ти граєш у дорослу? Чи вже двадцять вісім, і ти досі граєш у підлітка?

Очі Терези спалахують так, що на секунду я майже чую тріск електрики. Вона відкидається назад і майже гризе слова, але робить це тихо:

— Яке це має значення?

— Як психотерапевт, скажу: величезне. Як чоловік — ще більше, — я ледве помітно усміхаюсь. — Бо якщо тобі двадцять три, я маю терпляче пояснювати, чому не варто сидіти на чужих колінах. А якщо двадцять вісім — то вже питати, чому ти досі цього не робиш частіше.

— Якщо ти ще раз заговориш про мій вік, я зроблю з твоїх губ закуску для ворон, — прошипіла дівчина, нахилившись так близько, що я відчув тепло її дихання. 

— М-м-м, так романтично, — я всміхаюся так, ніби мені щойно освідчилися, не відводячи погляду від її сіро-зелених очей. — Знаєш, дехто дарує квіти, дехто пише вірші… а ти пропонуєш канібалізм. 

Тереза на мить застигла, розгублено вдивляючись у мої очі. Але потім знову — той самий різкий рух, зирк назад. Уже вчетверте за ці кілька хвилин.

— Якщо ти ще раз так зробиш, я почну ревнувати, — нахиляюся ближче, наче збираюсь шепнути їй таємницю. — Зазвичай жінки дивляться туди, де я, а не повз мене.

— Замовкни, — стискає губи, але очі все одно нервово сковзають у той самий бік.

— О, це вже цікаво, — тихо кажу, майже не рухаючи губами. — Ти тут на справі?

Її плечі сіпнулися, наче я влучив пальцем у рану. Вона нахиляється так близько, що жасмин із персиком знову б’ють мені в голову.

— Якщо ти зараз відкриєш рота ще раз, — шепоче, — я…

— …ти зробиш із моїх губ закуску для ворон, так? — закочую очі. — Повторення не завжди зміцнює ефект. У тебе дуже бідний репертуар погроз, детективко.

— А в тебе — занадто багатий репертуар нахабства, — її голос — лише подих, але я відчуваю, як він тремтить від злості.

— Це професійна звичка, — відповідаю пошепки, — говорити те, що інші бояться вимовити.

— Заткнись уже, чорт забирай,  — роздратовано шипить.

Ми так захопилися цим тихим обміном слів, що обоє не помітили, як тінь упала на наш столик. Хтось став поруч. 

— Перепрошую, — прозвучав поряд нами глибокий баритон.