Розділ 3

ТЕРЕЗА

Я чвалала коридором, поправляючи на плечі стару шкірянку, яка бачила більше справ, ніж половина колег разом узятих. Ми не ганяємось за наркоторговцями чи серійними вбивцями, але ми ганяємось за тими, хто краде уламки минулого й перепродає їх як сувеніри. Бо є люди, які ладні вбити не за діаманти, а за глиняний черепок. Для них це не просто шматок історії — це бізнес, влада, символ контролю. Уламки минулого стають для них валютою, а для мене це було особисте. Бо кожен украдений артефакт — ще одна діра у нашій пам’яті. Коли ти викидаєш минуле на чорний ринок, ти викрадаєш у людей право знати, ким вони були. Я пригадала, як ще дитиною слухала батька-історика. Він міг годинами розповідати про трипільські орнаменти чи сарматські поховання, і його голос тоді звучав так, ніби він тримає у руках сам час. Він завжди казав: «Красти історію — гірше, ніж красти гроші. Бо гроші повернути можна, а минуле — ніколи».

— Терезо.

— Ранок, Роберте, — привіталася з начальником, приховуючи позіх.

— Ходи сюди. Треба поговорити, — він махнув рукою у свій кабінет. Я знала цей тон. Це був не “заповни звіт” і не “нове доручення”. Це був “я зараз полізу у твою душу без дозволу”. — Сідай, — буркнув він, але тон був м’якший, ніж слова. 

Я плюхнулась у крісло і склала руки на грудях, уже готова до чогось неприємного. Він сів навпроти, склавши пальці в замок перед собою, і спостерігав за мною.

— Ти не відповідала на мої дзвінки,  — почав він. Чи було ігнорування його дзвінків навмисним? Так. Безперечно так. — Тому я сам подзвонив твоєму теперішньому психотерапевту.

У мене на обличчі з’явилася усмішка. Та, яка більше схожа на барикаду, ніж на прояв щирості.

— І що ж тобі сказав цей… — я знизала плечима, — ангел без крил?

— Сказав, що сесія йому сподобалася. І що він готовий працювати з тобою далі.

Мало не вдавилася власним язиком. Сподобалася?! Це той момент, коли хочеться написати офіційний протест у Всесвітню асоціацію психотерапевтів: «Будь ласка, заберіть у Гавриїла ліцензію, бо він бреше». Я розчавила поглядом ручку від чашки Роберта, бо знала: сперечатися безглуздо. Друг мого покійного батька та мій начальник в одному обличчі, завжди був мудрим, але це не заважало йому бути нестерпним. Він дружив із моїм батьком ще тоді, коли я носила шкільну форму й слухала їхні дискусії про трипільську кераміку. Тепер він — мій бос, і, на біду, його очі й далі дивляться на мене так, наче я ще той підліток, яку можна прочитати за хвилину. Але мені було двадцять дев’ять, я вміла ховати свій дальтонізм навіть від колег, я пережила смерть напарника, але під цим поглядом — усе знову валилося.

— Я рада, що він отримав задоволення від моїх нервів, — саркастично зронила я. Але всередині закипало. Як він посмів сказати Роберту, що готовий «працювати зі мною», коли сам же хотів вигнати мене з кабінету у першу хвилину? 

— Терезо, — Роберт нахилився вперед, його очі були серйозні, як завжди, коли йшлося про справи мого батька. — Ти розумна жінка. Але навіть найрозумніші ламаються. Я прошу тебе — не закривайся.

Я відвела погляд. 

— Добре, — видихнула я, але в душі вже складала план, як обійти чергову сесію.

— І ще одне, — Роберт підняв теку, з якої визирали фото. — Перестань слідкувати за Шереметом.

— Якою Шереметою? — я удаю, що не зрозуміла.

— Терезо… — його голос стає попереджувальним. — Ти прекрасно розумієш, яким. Бізнесмен. Меценат. Людина, яка витрачає гроші на розкопки, про які мріяв ще твій батько. 

Я втуплююсь у нього так, ніби він щойно сказав, що сонце сходить на заході.

— Меценат… — скривилася я. — У нашій країні це слово звучить як «відмивання грошей із присмаком благородства». І ви справді вірите в його «благодійність»?

— Я вірю, що ти можеш угробити собі кар’єру, якщо будеш шукати там, де тобі не місце.

Я відкидаюсь на спинку стільця, і стиха сміюся.

— Тобто, коли я розкриваю злочини дрібних колекціонерів, які крадуть глиняні горщики, я героїня. А коли під підозрою великий дядько з грошима — я «перегинаю», — вдихнувши, я відчула, як щелепи стискаються так, що аж хрускіт у вухах. 

Та я б радше з’їла власний блокнот, ніж відступила від Шеремета.

— Терезо, — голос Роберта став твердішим. — Це наказ.

Я закусила губу, стримуючи слова, які так і рвалися назовні. Він міг бути для мене майже батьком, але іноді його «батьківські поради» відчувалися, як кайдани. 

— Добре, Роберте, — я повільно підвелася, хоч й мене переповнював гнів від того, що він не підтримував мене в цьому. — Але якщо цей «меценат» виявиться черговим шулером, я скажу: «Я ж попереджала».

Я вийшла з кабінету Роберта з тією ж кислою міною, з якою виходжу від стоматолога після «невеличкої чистки». У голові пульсувало: «Наказ. Не чіпати Шеремета. Не лізти, куди не просять». Чорт забирай, до біса дратує, коли мені щось наказують.

Коридор вів до нашого відділу — скромного, але з характером. «Археологічні злочини та культурна спадщина». Назва довжелезна, як пояснювальна записка до бюджету, а фінансування — менше, ніж в інших. Проте ми були єдиними, хто вмів відрізнити справжній скіфський меч від китайської підробки з AliExpress. Двері скрипнули, і мене зустріла знайома суміш запахів: старого паперу, холодної кави та пилюки від експонатів, які нам підкидають на експертизу.