Розділ 2

ТЕРЕЗА

Ноги обмотані стрічкою, я зависла догори дриґом і намагаюся удати, що це все під контролем. Насправді кров приливає до голови так сильно, що здається, ось-ось почну бачити не лише небо й землю однакового кольору, а й зірки серед білого дня.

— Трішки ще потягни живіт, — спокійно сказала Ярослава, моя найкраща подруга і водночас катувальниця. Точніше, тренер.

Вона зараз у такій позі, наче робить рекламу аеройоги: гнучка, спокійна, з легкою усмішкою Будди. А я — вертикальна куля страждань на висоті двох метрів, яка чекає, коли мотузка порветься й уся ця «духовна гармонія» гепнеться на підлогу. Я роблю ще одне безславне погойдування в гамаку й видаю звук, який більше схожий на поєднання стогону з криком чайки.

— Це точно аеройога? — хриплю. — Бо більше скидається на тортури часів інквізиції.

— Мам, а вона точно не впаде? — озивається знизу Дарій, сидячи на підлозі, як маленький мудрець. Він уперся щокою в кулачок і дивиться на мене, наче на циркову акробатку, що от-от зробить фатальну помилку.

— Твій п’ятирічний син сміється наді мною? — запитую у Ясі, одночасно намагаючись поправити ногу, але замість граційного руху виходить щось між “корчусь від судоми” і "незграбна курка в сильцях".

— Він просто констатує факт, — сміється Ярослава, демонструючи позу «пташка в польоті», яка здавалася ідеальною, наче її гнучкі суглоби не знають слова «біль». — То як пройшла зустріч? 

— Чудово, — нахмурилась. — Якщо раніше Роберт посилав мене до психологів, які зазвичай здавалися через перших двох сеансів. Тепер він відправив мене тепер до психотерапевта. Думаю, що наступний буде психіатр.

— Він же хвилюється за тебе. Не кожен начальник так переживає за свою колегу, — подруга не підіймає погляду, але я бачу, як вона ледве стримує усмішку. — І як тобі психотерапевт? 

Я підіймаюся у вертикаль, відпихаю волосся з обличчя, і єдине, що кажу: 

— Гавриїл.

— Як ангел? — Ярослава підіймає брови.

— Ага, — криво усміхаюся. — Без крил. Повністю без крил. Гавриїл Гордієнко.

Яся на секунду завмирає, звисаючи в тканині. Видно, як шестерні крутяться в її голові. Я спокійно чекаю. Мені подобається цей момент — коли люди намагаються з’єднати пазл, а я вже знаю відповідь. Хоч ця відповідь нічого путнього не принесе мені…

— Щось знайоме… — бурмоче подруга, звисаючи вниз головою. Вона навіть язика висунула, так напружено думає. Я удаю, що мені не цікаво, і поправляю стрічку на нозі. Вона раптом підіймає голову, і вигукує: — Згадала! Згадала! О боже, та це ж той блакитноокий блондинчик зі школи? Він раніше був дуже чарівний. А зараз? Гарячий? Чи заплив жирком?

Скриплю зубами, підтягуючи себе руками, бо якщо не дам трохи сили, знову перевернусь носом у підлогу.

— Він нестерпний нахабний пів… — мій погляд ковзає вбік, і зупиняється на малому, який в цей момент захоплено будує вежу з кубиків, але я вже бачу, як його вуха смикнулися. — …Неприємна особистість, — викручуюся.

— Неприємна особистість? — Яся крутиться в позі «лілія», наче їй усе це сміх і легкість. — Ага, зрозуміло. Він тобі подобався раніше?

— Тобі, мабуть, кисню не вистачає там, — огризаюся я. — Що за маячня?

Дарій підіймає голову, його очі блищать розумним дитячим вогником:

— Тьотю Теро, а якщо він «пів», то це від слова «півник» чи від чогось поганого?

Я закашлююся так, що ледь не злітаю зі своєї пози. Ярослава зривається на регіт, аж гойдалка скрипить.

— Від слова «півник», — стискаю тканину в кулаки й намагаюся звучати гідно. — Бо він любить розпушувати пір’я. Зрозуміло?

— О-о-о, — хлопець щось бурмоче, всім виглядом показуючи, що він глибоко аналізує «психологічну природу Гавриїла». — Це означає, що він може клювати, так?

— Думаю, що так, — бурчу собі під ніс.

— Чому ти так сердишся? Він же всього лиш старий знайомий, — Ярослава повертається до мене.

— Старий знайомий? — гарчливо повторила я, відчуваючи, як вуха гаряче горять. — Старий знайомий, який здавався милим у школі, а зараз… а зараз він… — я ковзаю поглядом по стелі, шукаючи нейтральні слова, бо ніби «неприємна особистість» уже сказала. — …помножений на нахабство.

— Він тебе не пам’ятає? — подруга розтягується так, що сідає на шпагат у повітрі.

Я хмикаю так голосно, що навіть Дарій знизу підіймає голову.

— Ні, він мене не пам’ятає. Навіть іскри впізнаваності не було.

Ярослава підозріло дивиться на мене, наче сова, що бачить крізь брехню.

— То ти ображаєшся на нього, бо він не пам’ятає тебе?

— Що? — я ледь не заплутуюся у власних стрічках. — Та звісно ж ні! Ти взагалі мене слухаєш?

Хоча чому мене так бісить цей факт?.. 

— Тьотю Теро, — встряє хлопчик, — а якщо він не пам’ятає, може, він просто занадто старенький? У старих людей пам’ять погана.

— Він не старий, Дарію. Він… — я стискаю губи. — Він самозакоханий. Це різне.