Розділ 1

ГАВРИЇЛ

Два місяці тому…

Я завжди починаю консультації з кави. Не для пацієнтів — для себе. Холодна, гірка, як і більшість їхніх історій. Але сьогоднішня «історія» увійшла до мого кабінету у чорних кедах, обтислих чорних джинсах та червоній шкіряній куртці, з обличчям, яке волало: «Я тут за примусом, і хтось за це відповість».

— Десять хвилин, — одразу попередив. — Потім я виганяю вас.

— Що? — голос у неї гострий, мов лезо, але на диво дуже приємний. — Я ще навіть не сіла!

— Тим краще. Не сідайте. Тоді нам обом буде простіше.

— Послухайте, пане… як вас там? — вона робить паузу, спеціально затягуючи, щоб подратувати. Але це тільки забавляє мене.

— Гавриїл, — я підіймаю очі на її обличчя. — Так, як в ангела. Але попереджаю: крила згоріли ще у двадцять п’ять. 

Блондинка кривить губи, так, ніби зараз кине в мене степлером. Цікаво, уміє вона стріляти своїми сіро-зеленими очима, чи то лише мій психіатричний діагноз? Але я б з радістю дізнався, що вона ховає під цією червоною курткою. (І, ні, це не в підручниках із психотерапії. Але я теж людина.)

— Мене змусили сюди прийти, — видавлює вона. — Робота.

— Тоді це вже не терапія. Це дисциплінарка. —  відкидаюся в кріслі. — А я не займаюся пацієнтами, які приходять «бо хтось змусив».

— Ви серйозно?! — вона зривається. — Ви відмовляєтеся мене прийняти?!

— Саме так, — я розводжу руками. — Уявіть собі.

Вона різко нахиляється вперед, упирається руками в стіл. Хай мене назвуть не професіоналом (насправді мені не звикати), але вона була гарячою, коли гнівалася.

— То слухайте, ангеле без крил, — шипить блондинка, різко нахиляючись уперед. Пасма її прямого волосся з’їжджають на обличчя, але вона навіть не відсуває їх — наче так їй зручніше нападати. Чітка лінія підборіддя, гострий носик, повні губки, які так і просяться, щоб їх хтось змусив замовкнути — бажано не словами. Брови — коричневі, тонкі, виразні, підняті так високо, що мені стає цікаво: це природно чи вона щодня тренується перед дзеркалом? — Я детектив. І я не вірю у вашу терапевтичну магію. Але мій начальник вірить. І якщо я не просиджу тут стільки, скільки треба, то я попрощаюся зі своєю роботою. Так що, хоч ви тут головний чарівник, я все одно залишаюся.

Після своєї тиради, плюхається в крісло, демонстративно дістає телефон. Показова непокора. Дитячий протест у дорослому тілі. За роки праці психотерапевтом я бачив різне. Від чоловіків, які ридали, тримаючи за руку плюшевих ведмедиків; жінок, які вдавали, що вони мої колеги й намагалися аналізувати мене; навіть одного політика, який пів консультації переконував мене, що він — реінкарнація Цезаря. Немає такого, з чим я не впораюся.

— Ви щойно оголосили мені війну? — спокійно підіймаю брову. — Бо має саме такий вигляд.

— Я просто удаю, що слухаю, — вона навіть не підіймає очей від екрана. — А ви удайте, що лікуєте. Ми просидимо тут годинку, і обоє залишимося при роботі. 

Цікавенько... Впевнений, що ця жінка навіть прогулювала уроки у школі.

Я відкидаюсь у кріслі, повертаюся до монітора. Дивлюся у розклад, який веде моя старанна помічниця, чорним по білому: «Тереза Вишневська». Я мимоволі пирхаю.

— Ви смієтеся? — Тереза відривається від свого телефона.

— Перепрошую, — я ще раз поглядаю на екран і не втримуюсь від повторного пирхання. — Тереза?

— Ви смієтеся над моїм ім’ям, Гавриїл? — відрубає, виділяючи кожну літеру мого імені так, ніби це лайка.

— Ну, скажімо так, — я відставляю чашку кави трохи далі й підпираю підборіддя рукою, зацікавлено дивлячись на Терезу. — Наші з вами батьки явно змагалися в оригінальності. Мої назвали мене на честь ангела, ваші — на честь святої мучениці. 

Вона прикушує губу, і я майже бачу, як вона в уяві шпурляє ноутбук у мою голову.

— Вам би лікуватися, а не лікувати, — зривається Тереза.

— Знаєте, мені часто це кажуть, але дві попередні людини були моїми колишніми дівчатами. Ви ж, здається, не плануєте такою ставати?

Блондинка закочує очі так, ніби я вже витратив усі її нервові клітини на планеті. Вона демонстративно відкидається в кріслі, немов хоче поставити між нами невидиму стіну. Її ноги схрещуються так, що я мимоволі на секунду відволікаюся. Хм. Поганий психотерапевт із мене сьогодні. Дуже поганий. Я роблю ковток кави, ніби кажу щось звичне, буденне, і спокійно кидаю:

— Не хочете роздягнутися?

Вона здригається, як від електричного струму.

— Що?! — її голос більше схожий на шипіння розлюченої кішки.

Нахиляю голову, нахабно вивчаючи її очі, які на мить зрадницьки розширюються.

— Я мав на увазі куртку. Але якщо ви схильні мислити ширше — я абсолютно не проти.

Тереза стискає кулаки так, що кісточки біліють. Скидає мене поглядом, наче хоче вирішити, в яку частину тіла встромити уявний ніж.

— Ви… патологічний нахаба.