Пролог

ТЕРЕЗА

Прокидатися у готельному номері — це терпимо. Я детектив, бувало й гірше. Але прокидатися прикутою кайданами до ліжка, із чоловіком на моєму животі, який безтурботно спить й навіть не соромиться… це вже перебір навіть для мене. 

Спершу я подумала, що мені сниться. Але холодна сталь упилася в зап’ястки над головою — крижаний обруч, який одразу повернув мене в реальність. Кров застигла у пальцях, руки затерпли так, що кожен рух віддавався поколюванням, наче сотні дрібних голок пронизували шкіру. Я смикнула онімілими руками, і кайдани дзенькнули. Ні. Це не сон. Це реальність. І реальність — лайно. В якій, чорт забирай, я справді прикута. А Гавриїл, мій клятий психотерапевт, лежить, поклавши голову на мій живіт, його рука звисла вниз, вздовж мого стегна.

— Гей, ти, придурку,  — бурмочу я, підсовуючи йому п’ятку під бік.

Цей псих ворухнувся й мугикнув, як кіт, якого зняли з теплої батареї. Повернувся так, що його щетина подряпала мені живіт, і від цього по тілу пробігли не ті сирітки, які мали б. Ух. Погано. Дуже погано. Біс його бери.

— Гавриїле! — шиплю, цього разу сильніше штовхаючи його п’яткою.

Чоловік повільно кліпає очима, підіймає голову й дивиться на мене так, наче й досі спить. А потім — усміхається. Та усмішка, через яку хочеться одночасно вдарити його і… Ні, зачекайте, вдарити сильніше. 

— М-м-м, доброго ранку, детективко, — нахабна усмішка повзе його губами. Його погляд сонний, а голос хрипкий від сну. — Тобі личить зелений.

Я мружусь. Зелений? Я дивлюся на свою білизну. Для мене вона майже сіра. Господи, зараз це не важливо.

— Зніми ці кляті кайдани, — намагаюсь говорити владно. — І не смій вдавати із себе ідіота.

Гавриїл нахиляє голову набік, вдаючи, що думає. Його пальці ковзають по моєму стегну так невимушено, наче він перевіряє температуру кави, а не грається з моїми нервами.

— Ні, — усміхається він, демонстративно розслаблений. 

— Ні? — перепитую, ледь не задихаючись від обурення.

— Не хочу.

— Клятий інфантильний придурок! — виривається в мене. — Я клянусь Богом, Гавриїле, якщо ти зараз не…

Він накриває мої губи пальцем.

— Тихенько. Ти ж не хочеш збудити сусідів?

— Ти мав на увазі розбудити? — шиплю, і вже хотіла перекусити його палець, але він встиг його прибрати.

— Можливо? — кривить губами, а його очі блискають нахабством.

— У тебе хвилина, — кажу я спокійно. Дуже спокійно. Небезпечно спокійно. — Щоб відчепити. Інакше…

— Інакше що? — чоловік примружує очі, нахиляючись нижче. Його волосся падає на його очі, і я мимоволі затримую подих. — Ти ж без рук.

— Інакше ти зараз назавжди попрощаєшся зі спадкоємцями, — огризаюся крізь зуби. — Для цього мені вистачить й ніг.

Гавриїл сміється. Тихо, низько, так, що сирітки біжать уздовж хребта. І це бісить ще більше, ніж довбані кайдани. Я підіймаю коліно й різко впираюся йому в живіт.

— О, Боже… яка ж ти ніжна жінка, Терезо, — хрипить він, удаючи, що ловить останнє дихання. — Я відчуваю всю твою любов.

— Та пішов ти, — гарчу. — Розкуй!

— Хм, дивись, яка владна. А я думав, ти любиш контроль у чоловічих руках, — він демонстративно смикає наручники, від чого вони дзенькають. — Зізнайся, подобається ж?

Вгризаюсь у нього поглядом так, ніби хочу спалити на місці. І, чесно кажучи, не виключаю, що зроблю це.

— Гавриїле, я не знаю, якого біса твої пацієнтки платять тобі гроші, — я скриплю зубами, — але якщо ти зараз не знімеш ці кляті кайдани, твої статті будуть публікуватися у розділі «Некролог».

Я заплющую очі, стискаю щелепу так сильно, що аж вуха закладає. Він робить це спеціально. Він завжди робить усе спеціально. Жалкую про той день, коли взагалі прийшла до нього на консультацію… Краще б мене начальник відправив на курси йоги чи, не знаю, до якогось шамана з бубном. Бо з шаманом я хоча б не прокидалась би прикована наручниками до ліжка. А ще, чорт би його взяв, шаман не ліз би туди, куди я роками боялася зазирати. У моє минуле…