Глава 3. Спільний простір

Рене почала відвідувати майстерню Ніла частіше, ніж могла собі уявити. Вона приносила свої креслення, а він розкладав їх по підлозі, розглядаючи з поглядом, повним подиву. Рене була у своєму елементі, пояснюючи кожну лінію, кожен кут і кожну деталь, що робила простір функціональним.

— Це ідеально, — сказав Ніл, коли Рене закінчила. — Але де ж тут душа?

Рене відчула, як її обличчя спалахнуло.

— Функціональність — це і є душа! — вона намагалася стримати своє роздратування.

— Ні, функціональність — це тіло, — відповів Ніл, посміхаючись. — А душа — це те, що ми вдихнемо в цей простір.

Їхня співпраця була дивною. Рене пояснювала, де мають бути стіни, а Ніл малював на них те, що він відчував. Рене проєктувала освітлення, щоб виділити певні елементи, а Ніл розповідав, як він бачить гру тіней і світла на своїх картинах. Вони сперечалися, кричали одне на одного, а потім годинами мовчали, працюючи поруч.

Одного разу, працюючи над проєктом, Рене втомилася. Вона згорнула креслення і хотіла йти додому.

— Зачекай, — сказав Ніл, — подивися на це.

Він простягнув їй полотно, на якому була зображена їхня будівля. Це був не чіткий архітектурний план, а абстрактна картина, де кольори зливалися, а лінії були нерівними. Рене не зрозуміла, що він хотів їй показати, але вона відчула в ній непереборну силу.

— Це — те, що я бачу, коли дивлюся на наш проєкт, — сказав Ніл. — Це не просто будівля. Це — місце, де зустрінуться два світи.

Рене мовчала, але відчула, що він правий. Вони створювали щось більше, ніж просто арт-простір. Вони створювали місце, де два різні світи — світ логіки та світ хаосу — могли існувати разом.

— Ти вчиш мене, що іноді потрібно відпустити контроль, — прошепотіла Рене. — А ти вчиш мене, що навіть у хаосі є своя логіка.

Ніл посміхнувся, і Рене відчула, як її серце тане. Вона зрозуміла, що їхня історія тільки починається. Вони були як два різні кольори, які разом створювали унікальний відтінок, якого не існувало окремо.

Вечір переходив у ніч. Навіть коли останні промені сонця зникли за обрієм, вони продовжували працювати, тепер уже під тьмяним світлом настільних ламп. Рене, зазвичай така зібрана, відчувала несподівану легкість. Вона сиділа на підлозі серед розкиданих креслень і тюбиків із фарбами, обговорюючи з Нілом, як найкраще вписати одну з його наймасштабніших робіт у центральний хол.

— Дивись, тут, — Рене вказала на схему освітлення. — Якщо ми використаємо спрямоване світло, ця частина твоєї інсталяції буде виділена, створивши ефект левітації.

Ніл схилився над кресленням, його обличчя було зосередженим. Він не просто слухав, а намагався побачити світ її очима, зрозуміти логіку, що стояла за кожною лінією.

— А що, якщо ми дозволимо світлу бути трохи... менш контрольованим? — запропонував він, його палець ковзнув по кресленню. — Хай воно грає, хай тіні танцюють. Це додасть загадковості.

Рене на мить замислилася. Її архітектурний розум чинив опір. "Менш контрольованим" — це суперечило всім її принципам. Але погляд Ніла був таким щирим, таким сповненим пристрасті до творчості, що вона відчула, як її жорсткі рамки починають розширюватися.

— Добре, — врешті-решт сказала вона. — Давай спробуємо твій варіант. Але я мушу бачити попередній тест освітлення.

Ніл радісно усміхнувся, і в його очах спалахнули іскорки. Ця його здатність дивуватися, як дитина, завжди викликала в Рене незвичне тепло в грудях.

Вони підвелися, розминаючи затерплі м'язи. Повітря в майстерні було насичене запахом фарб і паперу. Ніл поставив чайник, а Рене, сама того не помічаючи, почала збирати порожні тюбики й викидати старі, засохлі пензлі.

— Ти знову наводиш порядок у моєму хаосі, — сказав Ніл, подаючи їй чашку гарячого чаю.

— Просто намагаюся зробити його більш функціональним, — відповіла Рене, але в її голосі не було звичної строгості. Вона зловила себе на думці, що цей «хаос» вже не здається їй таким вже й неправильним. Можливо, навіть привабливим.

Вони сиділи на підлозі, п'ючи чай і дивлячись на недовершені полотна. Ніл розповідав про свої подорожі, про те, як його надихає природа, шум моря, рух хмар. Рене, зазвичай стримана, несподівано почала ділитися своїми мріями про створення екологічно чистих будівель, про те, як архітектура може бути гармонійною частиною навколишнього середовища.

Їхні голоси стали тихішими, розмови — відвертішими. Вони вже не сперечалися, а ділилися. Стіни між їхніми світами, здавалося, повільно руйнувалися, поступаючись місцем спільній землі, де обидва могли бути собою. І в цей момент, дивлячись на Ніла, який так пристрасно розповідав про свої ідеї, Рене відчула, що її серце зробило крок, який не був запланований жодним кресленням.

Ця частина додає глибини їхнім стосункам, показуючи, як вони починають ділитися особистими мріями та знаходити точки дотику.