Той самий слабак

Сонячні промені розливались по кімнаті крізь штори. Уся кімната була ними освітлена. У повітрі виднівся пил. У квартирі не прибиралося вже дуже давно. Безлад Артему набрид, і він почав генеральне прибирання.
Розпочав він із шафи у вітальні. Речі в ній лежали хаотично, і там було багато непотрібного. Артем почав усе розкладати й натрапив на свій, увесь у пилюці, шкільний фотоальбом. Спустившись зі стільця, він сів, витер долонею пил і відкрив цю скриньку спогадів.
Заходи, свята, дурощі, змагання, друзі, випускний… Усе це Артем згадував і ніби повертався назад. На фото були всі його вчителі й усі його однокласники. Прекрасні були часи. Він дуже за ними сумував.
Раптом серед однокласників Артем помітив його. Не просто однокласника, а свою жертву, яку роками принижував. Це було регулярно — разом із компанією друзів, які підтримували його дії. Хлопець залишався спокійним і не міг гідно їм відповісти. Артем отримував від цього задоволення й навіть пишався цим.
Розуміючи, що жертва не могла за себе постояти, вони називали його невдахою та слабаком. Це траплялося частіше за інше. Хлопець таким з боку і виглядав. Артем відверто зневажав таких, кепкував над ними, відчував владу і зверхність.
Одного звичайного дня після чергових принижень він повертався додому. Нічого не підозрюючи, ні про що не думаючи, дивлячись під ноги в одну точку, він ішов вулицею, де було тихо і майже не було людей.
І в цей момент Артем почув ззаду чиїсь кроки. Навіть не встигнувши озирнутися, він раптово опинився затиснутим до стіни закинутої будівлі. Перед ним стояли якісь молоді люди зі злими й холодними виразами облич. Вони почали вимагати від нього гроші.
Артем, нічого не розуміючи, відчув, як холод пробіг по тілу. Він присягався, що в нього нічого немає, і не брехав. Але йому не повірили й почали погрожувати. У відповідь на його присягання ватажок цієї банди стиснув долоню в кулак і вже готувався до удару.
Артем, навіть не уявляючи, що з ним буде, заплющив очі й закрив обличчя руками.
— Відпустіть його, — раптом почувся нізвідки знайомий голос.
Молодь здивовано озирнулася. Перед ними стояв той самий. Той, кого Артем називав слабаком. Він ішов додому тією ж дорогою.
— А ти ще хто? І що забув тут?
Тіло Артема затремтіло ще більше, але добре, що хлопець відволік ватажка — його не вдарили.
— Не ваше собаче діло, — відповів той, кого вже було складно назвати слабаком.
— Що ти щойно сказав?
— Відпустіть його.
— Слухай, шкет, іди звідси й не заважай. У нас тут важлива справа.
— Яка ще справа? Хлопець ішов собі спокійно додому, нікого не зачіпаючи.
Хід однокласника хвилював Артема все більше й більше.
— Іди звідси! Це не твоя справа!
— Ще й як моя! Відпустіть хлопця, бо інакше вам буде погано.
Артем уже готувався до того, що однокласнику будуть непереливки. Він пожалкує, що втрутився.
— Ну все, ти догрався…
Ватажок стиснув кулак, і Артем уже був готовий до найгіршого. Адже цей хлопець здавався безхребетним. Але все пішло зовсім інакше.
Коли головний підійшов до нього, силу першим застосував саме він. Удар був сильним і впевненим — зовсім не схожим на удар слабака. Інші хулігани кинулися на захист ватажка, але хлопець, виявляється, непогано, і навіть дуже добре вмів битися.
Він бив одного, відбивався від інших і давав відсіч. Конфлікт закінчився тим, що вони, злякавшись, кинули йому якусь фразу, яку Артем через сильні емоції забув, і втекли.
Однокласник лише дивився їм услід, усміхаючись. Потім підійшов до тремтячого Артема, подав йому руку й запитав, як він.
Цей момент запам’ятався Артему назавжди й часто згадувався. Того ж дня він пошкодував про те, як поводився зі своїм однокласником, попросив у нього пробачення й зрозумів, що булінг — це найгірше, що може бути в житті.
Артем ніколи не думав, що «слабак» може виявитися набагато сильнішим і мати таке тепле серце, щоб не залишити його в цей найстрашніший момент...