Прибуття

Прибуття

- Що ж, Ліно. Був радий знайомству! - Степан Петрович заглядає до купе. Підіймаюся, щоб потиснути йому руку і попрощатися. - Бережи себе, дівчинко. Хай все буде добре! 

- На все добре, Степане Петровичу, - посміхаюся на прощання. - Мені теж було приємне наше спілкування. Щастить!

- І тобі... А ти! - його погляд вперся у Денді. - Ти мене зрозумів, друже?

- Цілком, - ні на йоту не наляканий Артур відповів впевненою посмішкою і теж піднявся, щоб потиснути руку професору. - Вдячний за вашу увагу, пане! 

- Дивись мені! - суворо відповів той і знову переключився на мене: - Ну все, дитино, хай щастить!

Перон. Пасажири із екіпажем доставленої до станції змії прощаються наче із рідними. На обличчях сльози радості і сум від розлуки. Музи́ка із гітарою галантно цілує руку пані Олені, від чого та бентежиться і посміхається. Героїчна мати прощається із сусідами купе, спішно обмінюється з ними телефонами, не забуваючи коротко погаркувати на малого Непосидька. Денді із Степаном Петровичем щось знову активно обговорюють, здається, сперечаються, та у Дяді Стьопи є тепер вагома перевага у вигляді бейджа члена комісії. 

Одже... Магія закінчилася. І я знову невидимка. 

Очікувано. Тому майже не торкає. 

До того ж не люблю прощатися. Що за щастя розтягувати ніяковість і мучитись від того, що не можеш підібрати тих самих потрібних слів? Белькотіти "Прощавай" чи лицемірно обіцяти, що "Ще обов'язково перетнемось"? Все і так зрозуміло. Хай краще все залишиться у спогадах як пригода, завершена історія, де розставлені всі крапки. 

Господи, кому я брешу... Я просто тікаю. І все.

Залізниця шумить. Оголошення про прибуття та посадку, потяги, що набирають швидкість, та ті, що уповільнюють рух, розмови, обійми, сварки, торги, обіцянки. Сотні ніг і валіз прямують на перон, з перону, в зал очікування, до буфету, до сховища. Я намагаюсь загубитися серед них, уникаючи випадкових дотиків. 

Я уявляю себе маленькою пилинкою серед хаотичного руху таких самих пилинок, що кружляють у сонячному промінні. Одну-єдину не виокремиш, не віднайдеш. Вона нічим не відрізняється від інших, і око не спроможне її відстежити. Вона кружляє, летить у повітрі, гармонійно вплетаючи свій рух серед інших траєкторій. 

Що робитиму далі - жодного уявлення. Але з чогось варто починати. Певне, зараз засяду у залі очікування і буду дивитися в інтернеті об'яви щодо здачі кімнат та роботи на перший час. На жаль, я не знаю міста, його районів та інфраструктури. Нічого, помилок я не боюся. Та й уже пізно боятися.

Мозок уразила блискавка. То чиясь сильна рука перехопила зап'ясток і не відпускає.

- Вирішила уникнути прощання?

Блискавка тримає за горло, доки Артур дивиться прямо у вічі і очікує на відповідь. Та всі думки згоріли від короткого замикання. І я мовчу, лише дивлюсь на нього здивовано. 

Денді робить крок назустріч, і я розумію, що до того хоча б могла дихати. Тепер же дихання перехоплює остаточно, і я лише можу дивитися то на його руку, що тепер обережно торкається моєї долоні, то в його обличчя. 

- Я... Я просто... Не хотіла заважати... Ви розмовляли, то ж було важливе, чи не так? 

- Мені здалося, що і наша зустріч була важливою.

В голові туман, і з мене виривається питання швидше, ніж я встигаю себе зупинити.

- Чому ти мене поцілував вчора?

- Захотілося, - посміхнувся Денді. - Маю ж я хоч якусь вигоду отримати від убитого планшету.

Планшет. Звісно. Він знущається?!

- Слухай, я відшкодую. Знайду роботу і віддам тобі гроші. Дай номер, щоб я могла тебе знайти.

Ось як треба телефон в хлопця брати, щоб стовідсотково нікуди не дівся. Молодець, Ліно. Даєш марафон з жіночого пікапу.

Розмова повертає у дивний бік. Надія підіймає голову. Може, ми ще перетнемось? Може, ми не прямі? 

Артур мовчки бере мій смартфон і вводить одинадцять символів, тисне зелену слухавку.

- Це щоб я теж тебе міг знайти.

Телефон знов опинився в моїх руках.

- Знайти мене? Ти раптом не сталкер?

- Як раз збирався ним стати. А про гроші щоб я більше не чув, домовились?

- Е... Що? Але ж... А навіщо тоді номер телефону?! - розгубилася я. 

- А що як мені знов захочеться тебе поцілувати? - він задоволено посміхнувся, із насолодою дивлячись, як я червонію. - Чи може, мені лише здалося, що все було не просто так?

Я не така смілива. Я вирішила вдати, що все це нічого не значить. Не могло ж воно дійсно щось значити? Правда?

Чи могло?...

Глибокий вдих. Чи можу я знати? Чи можу я не брехати ані собі, ані йому? 

- Ні, - врешті наважилася. - Тобі не здалося. Ти теж... мені подобаєшся.

- Тоді чому тікаєш? - 

- Тому що... - як же важко це казати, - травми від минулих стосунків не лікуються новими. Я не хочу тебе використовувати... Ти хороша людина... і вартий більшого. Справжнього.

Як же шкода, що іноді заради вірних вчинків ми мусимо від чогось відмовлятися. Відмовлятися не хотілось. Хотілось забрати собі, замкнути в сейфі і егоїстично милуватися наодинці.

Та це було б нечесно. Жива людина - не подорожник до душевних ран. Мене, звісно, до нього тягне. І спогад про поцілунок пускає серце в тахікардичний танок. І чуттєві його руки, від дотику яких все тремтить. Завмирає. Невпевнено довіра підіймає голову. І стільки розуміння в срібних очах, скільки я, здається, ще не зустрічала.

Він і не уявляє, що ця доба дала мені новий ковток повітря. Мені ще важко відкритися, та все ж тепер мені дуже хочеться це зробити. Можливо, трохи пізніше. Поступово. Крок за кроком би.

Але... Але. Пізно. Вже все сказано.

- Тоді, - після невеликої паузи мовив Артур, - тоді я просто зачекаю. Якщо ти не проти. Можна тобі подзвонити? Аби впевнитися, що в тебе все гаразд?

Серце стрибнуло до самого горла. Радісне дурне серце.

- Можна.