Криві

Криві

- Шановні пасажири, рада повідомити, що прибув тягач із рятувальниками. Через півгодини плануємо продовжити шлях.

Голос пані Олени звучав урочисто і люб'язно. В неї явно був гарний настрій і дивилася вона досить ласкаво. От, що із людиною робить гарна пісня і можливість побути собою. 

Та проти всякої логіки від її повідомлення стало сумно. От і все? Пригода закінчилася. Час повертатися до реального життя. Шукати тимчасове житло, роботу, людей, із якими можна пити какао вечорами. 

Я зкоса глянула на Артура. Від сьогодні вже ніхто не триматиме мою долоню. Наче прямі, що перетнулися в єдиному місці, і далі їхні траєкторії все більше розходяться в різні сторони. Перетнулися, зблизились до відстані подиху і - розійшлися. Все правильно. Так і має бути.

Але все одно сумно.

Денді дивився на вже трохи набридлий пейзаж поза вікном. Стрільнув поглядом в мене. Вдихнув, наче хотів щось сказати, і... не став. Відвів очі.

Правильно. Не треба. Перетнулися - і розійшлися. Не дивлячись на те, як у грудях розливається душною хвилею розчарування.

Через півгодини залізна змія якщо й не ожила, то в будь-якому разі заворушилася. Прибувший локомотив напружився і потягнув за собою усі десять вагонів плюс захворілий старий тягач. Пейзаж залишився позаду.

В тамбурі загомоніли із радістю. Пішли перевіряти телефони, щоб не проґавити появу покриття. Цікаво, кому першому подзвонить Артур? 

----

- Ліно? Ось ти де! Дівчино, в тебе все гаразд? Тебе ніхто не ображає?

Мій янгол-охоронець в обличчі Степана Петровича з'явився у дверях купе наче Страж Справедливості, коли я вже встигла накрутити себе до тихої жіночої люті на сусіда.

Денді лише хмикнув, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що дівчина й сама кого хочеш образить, а спритний дідусь їй в цьому допоможе.

- Ні, Степане Петровичу, що ви! В мене все добре. Може, вип'єте з нами чаю?

Намагаюсь не реагувати на виразну міміку Денді"""", що явно не кайфує від моєї ідеї. Дядя Стьопа трохи роздумує, а потім радісно погоджується.

- А чого б і ні, га? Всього пара годин залишилася, в решті решт... ""

Декілька хвилин, і в купе стає спекотно. Чай, звичайно, гарячий, та не в ньому справа. А у двох впертих мужчинах, які обмінюються важкими невдоволеними поглядами. Аж шкода, що я без попкорну.

- То куди ви, молодь, прямуєте?

Степан Петрович сьорбає гарячий чай із скляного спітнілого стакану. Ми із Денді, не змовляючись, бігло переглядаємось. 

- Я роботу шукатиму. Будь-яку. Хочу почати все від початку, - дивлюсь на чоловіка з недовірою, очікуючи на критику. Та він лише у вас, приймаючи відповідь, та переводить очі на Артура 

- А ви, молодий чоловіче?...

- Артур.

- Так, Артуре... Чого ви шукаєте?

- Правди. Справедливості, - ці слова прозвучали на диво просто, хоч в твердо. Та в голосі Артура не було ані куражу, ані гонору. Супермен - він Супермен і є.

- Для себе? - не виказав здивування Дядя Стьопа.

- І для себе. Та більше для інших.

- А що ж для тебе є справедливість, хлопче, га?

Денді примружив на мить очі, а коли знову глянув в обличчя старого, його брови зійшлися на переносиці, ніби Артур про щось здогадався, та не міг у це до кінця повірити.

- Справедливість у тому, щоб отримував допомогу той, хто її потребує, та вдячність - той, хто її заслуговує. І на жаль, у самій природі нема справедливості. Та на щастя, ми самі можемо її створювати. 

Дядя Стьопа неохоче посміхається. Відповідь йому прийшлася до душі, та визнавати це йому не подобається. Та все ж він здається.

- Гарно кажеш. Тре тебе запам'ятати, хлопче, такі слова не кожен знає... 

- Я знаю, хто ви.. - очі Артура стали круглі, як плошки, а інтелігентні брови то сходилися, то здіймалися до самої лінії волосся. - Ви - Григорецький Степан Петрович! Я правий?

- Правий-правий, - киває Дядя Стьопа.

- Тобто ви член комісії на конференції, присвяченій інклюзії?! А як же... Я думав... А конференція?!

- Ну не встиг я на конференцію, - невдоволено відізвався той, - як і ти власне. Нічо страшного. Для оголошення результату й відбору робіт для гранту мені вистачить і записів. 

- А в мене... Степане Петровичу! В мене робота на планшеті! Трясця, він не працює!... Нічого, це не важливо, воно на хмарці є! Мені тільки б до мережі підключитися!... Може, ще щось можна вдіяти? 

- Що, добра робота? - прискіпливо зщурив повіки дядя Стьопа. 

- Добра! - гаряче кивнув Денді і по палаючому погляду, в якому читалася надія на фортуну і любов до своєї праці, було видно, що і правда добра. - Півроку працював. Переворот у сфері соцдопомоги. Я все перепровірив, все вирахував!...

- От уже, переворот в нього, - скривився професор. - Подивимось, що можна зробити. Може, задію зв'язки та влаштуєм тобі окреме слухання. 

- Так, дякую! Величезне просто спасибі! - Артур засяяв ніби новорічна ялинка. - Ви не пошкодуєте, Степане Пе...

- Та за однієї умови, молодий чоловіче!

- А? Якої умови? 

- Іди сюди, чистенький, поговоримо...

Вони відійшли у коридор, не зважаючи на мене. Теж мені, жодного виховання. Невже старий грошей стане вимагати? У житті б не подумала. Артур уважно вислухав, що йому казав дядя Стьопа, і по його обличчю сковзнуло полегшення. Він знову стрельнув у мене очима і почав у чомусь запевняти професора. 

----

Ми рухалися. Стукали колеса, летіла градієнтна стрічка поза вікном. Обмежений простір вже не так сильно давив на мозок. На нього давило мовчання. 

Я не знаю, про що думав Артур. Я намагалася не дивитися на нього. Та й він більше цікавився смартфоном, ніж мною. І то добре, бо в голові була повна каша.

На екрані мого телефончика висвітилося 34 пропущених. Серце йокнуло, після чого я занесла номер у чорний список. Тепер дзвони хоч до Другого Пришестя. Сподіваюся, воно не зовсім кончене, і не стане мене переслідувати. Тим більше ніхто не знає, де я є.