Криві
- Шановні пасажири, рада повідомити, що прибув тягач із рятувальниками. Через півгодини плануємо продовжити шлях.
Голос пані Олени звучав урочисто і люб'язно. В неї явно був гарний настрій і дивилася вона досить ласкаво. От, що із людиною робить гарна пісня і можливість побути собою.
Та проти всякої логіки від її повідомлення стало сумно. От і все? Пригода закінчилася. Час повертатися до реального життя. Шукати тимчасове житло, роботу, людей, із якими можна пити какао вечорами.
Я зкоса глянула на Артура. Від сьогодні вже ніхто не триматиме мою долоню. Наче прямі, що перетнулися в єдиному місці, і далі їхні траєкторії все більше розходяться в різні сторони. Перетнулися, зблизились до відстані подиху і - розійшлися. Все правильно. Так і має бути.
Але все одно сумно.
Денді дивився на вже трохи набридлий пейзаж поза вікном. Стрільнув поглядом в мене. Вдихнув, наче хотів щось сказати, і... не став. Відвів очі.
Правильно. Не треба. Перетнулися - і розійшлися. Не дивлячись на те, як у грудях розливається душною хвилею розчарування.
Через півгодини залізна змія якщо й не ожила, то в будь-якому разі заворушилася. Прибувший локомотив напружився і потягнув за собою усі десять вагонів плюс захворілий старий тягач. Пейзаж залишився позаду.
В тамбурі загомоніли із радістю. Пішли перевіряти телефони, щоб не проґавити появу покриття. Цікаво, кому першому подзвонить Артур?
----
- Ліно? Ось ти де! Дівчино, в тебе все гаразд? Тебе ніхто не ображає?
Мій янгол-охоронець в обличчі Степана Петровича з'явився у дверях купе наче Страж Справедливості, коли я вже встигла накрутити себе до тихої жіночої люті на сусіда.
Денді лише хмикнув, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що дівчина й сама кого хочеш образить, а спритний дідусь їй в цьому допоможе.
- Ні, Степане Петровичу, що ви! В мене все добре. Може, вип'єте з нами чаю?
Намагаюсь не реагувати на виразну міміку Денді"""", що явно не кайфує від моєї ідеї. Дядя Стьопа трохи роздумує, а потім радісно погоджується.
- А чого б і ні, га? Всього пара годин залишилася, в решті решт... ""
Декілька хвилин, і в купе стає спекотно. Чай, звичайно, гарячий, та не в ньому справа. А у двох впертих мужчинах, які обмінюються важкими невдоволеними поглядами. Аж шкода, що я без попкорну.
- То куди ви, молодь, прямуєте?
Степан Петрович сьорбає гарячий чай із скляного спітнілого стакану. Ми із Денді, не змовляючись, бігло переглядаємось.
- Я роботу шукатиму. Будь-яку. Хочу почати все від початку, - дивлюсь на чоловіка з недовірою, очікуючи на критику. Та він лише у вас, приймаючи відповідь, та переводить очі на Артура
- А ви, молодий чоловіче?...
- Артур.
- Так, Артуре... Чого ви шукаєте?
- Правди. Справедливості, - ці слова прозвучали на диво просто, хоч в твердо. Та в голосі Артура не було ані куражу, ані гонору. Супермен - він Супермен і є.
- Для себе? - не виказав здивування Дядя Стьопа.
- І для себе. Та більше для інших.
- А що ж для тебе є справедливість, хлопче, га?
Денді примружив на мить очі, а коли знову глянув в обличчя старого, його брови зійшлися на переносиці, ніби Артур про щось здогадався, та не міг у це до кінця повірити.
- Справедливість у тому, щоб отримував допомогу той, хто її потребує, та вдячність - той, хто її заслуговує. І на жаль, у самій природі нема справедливості. Та на щастя, ми самі можемо її створювати.
Дядя Стьопа неохоче посміхається. Відповідь йому прийшлася до душі, та визнавати це йому не подобається. Та все ж він здається.
- Гарно кажеш. Тре тебе запам'ятати, хлопче, такі слова не кожен знає...
- Я знаю, хто ви.. - очі Артура стали круглі, як плошки, а інтелігентні брови то сходилися, то здіймалися до самої лінії волосся. - Ви - Григорецький Степан Петрович! Я правий?
- Правий-правий, - киває Дядя Стьопа.
- Тобто ви член комісії на конференції, присвяченій інклюзії?! А як же... Я думав... А конференція?!
- Ну не встиг я на конференцію, - невдоволено відізвався той, - як і ти власне. Нічо страшного. Для оголошення результату й відбору робіт для гранту мені вистачить і записів.
- А в мене... Степане Петровичу! В мене робота на планшеті! Трясця, він не працює!... Нічого, це не важливо, воно на хмарці є! Мені тільки б до мережі підключитися!... Може, ще щось можна вдіяти?
- Що, добра робота? - прискіпливо зщурив повіки дядя Стьопа.
- Добра! - гаряче кивнув Денді і по палаючому погляду, в якому читалася надія на фортуну і любов до своєї праці, було видно, що і правда добра. - Півроку працював. Переворот у сфері соцдопомоги. Я все перепровірив, все вирахував!...
- От уже, переворот в нього, - скривився професор. - Подивимось, що можна зробити. Може, задію зв'язки та влаштуєм тобі окреме слухання.
- Так, дякую! Величезне просто спасибі! - Артур засяяв ніби новорічна ялинка. - Ви не пошкодуєте, Степане Пе...
- Та за однієї умови, молодий чоловіче!
- А? Якої умови?
- Іди сюди, чистенький, поговоримо...
Вони відійшли у коридор, не зважаючи на мене. Теж мені, жодного виховання. Невже старий грошей стане вимагати? У житті б не подумала. Артур уважно вислухав, що йому казав дядя Стьопа, і по його обличчю сковзнуло полегшення. Він знову стрельнув у мене очима і почав у чомусь запевняти професора.
----
Ми рухалися. Стукали колеса, летіла градієнтна стрічка поза вікном. Обмежений простір вже не так сильно давив на мозок. На нього давило мовчання.
Я не знаю, про що думав Артур. Я намагалася не дивитися на нього. Та й він більше цікавився смартфоном, ніж мною. І то добре, бо в голові була повна каша.
На екрані мого телефончика висвітилося 34 пропущених. Серце йокнуло, після чого я занесла номер у чорний список. Тепер дзвони хоч до Другого Пришестя. Сподіваюся, воно не зовсім кончене, і не стане мене переслідувати. Тим більше ніхто не знає, де я є.
#2639 в Сучасна проза
#7997 в Любовні романи
#1923 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 16.08.2022