Це лише темрява

Це лише темрява

- Артуре?

- М? - голос сонний. Певне, він встиг задрімати.

Ми сиділи поруч на відстані в метр одне від одного. Щоправда, рук не розчепили, і моя долоня лишалася в його чудових пальцях.

От би ніч не минала.

- Вибач, я розбудила. Може, мені слід... - я хотіла потягнути руку на себе, знов зловивши ніяковість.

- Все добре. Будь ласка, поверни руку назад, якщо це можливо. Я давно так себе не почував.

- Як саме?

- Цілісно. 

Ми обидва затихли, обудумуючи сказане. Руки лишилися на місці, і подушечки пальців ніжно торкалися шкіри, гладили, вивчали її. Чесно кажучи, мені теж було добре. Почуття були помірно хвилюючими, і все ж приємними. І спокійно було настільки, наскільки це було для мене можливо. Вперше за довгий час. 

- Ти хотіла щось сказати, - нагадав Денді.

- А... так. Про що ти мрієш? 

Він зітхнув.

- Хочу створити соціальну систему допомоги людям з обмеженими можливостями. Власне для цього і  була і доповідь, і конференція. Це про інклюзію, неоптимізовану систему законів і ще багато всякого. Я як юрист хочу захищати права людей з ОМ. Моя мрія - це їхній реалізований потенціал і нормальне комфортне життя. 

- Оце так! Не чекала, якщо чесно. Думала, ти економіст чи програміст. А ти Супермен, виявляється. 

- Поки ще ні. Але дуже хочу бути.

- Я вірю, що будеш. Ти зможеш.

- Дякую, Ліно. А про що мрієш ти?

- А я мрію вчителювати у молодших класах. Заповнювати класний журнал, виводити оцінки червоною пастою. Вчити дітей виразно читати, писати і рахувати. Робити з ними аплікації. З дитинства мрію. Думаєш, смішно?

Місячний відблиск крізь темряву висвітив обличчя мого супутника, а його пальці легко зтисли мою долоню.

- Я впевнений, ти зможеш.

- Артуре?

- М?

- А про що ти мрієш для себе?

Чутно, як він посміхається. Від цього тихого звуку теплішає в грудях.

- Ніколи не підіймався на гору. Щоб по-справжньому. Цікаво себе випробувати. І заночувати там, нагорі, під зірками. 

- Можу влаштувати, в мене друзі є в Яремче, - відповідаю перш, ніж встигаю прикусити язика. 

Що ж ти, Ліно, собі удумала? Зупинися, ніяких планів, що не стосуються доби у потязі. То все темрява зачаровує, зовсім мозок не працює. Які походи, Ліно? Які гори? 

Рука під його пальцями почала палати, чи то запалала неспокоєм уся нервова мережа від маківки до стоп. Час глибоко вдихнути і заспокоїтися. Зараз - є тільки зараз. Є мить і більше нічого. Не забігати уперед, не планувати, лише дихати.

Дихати.

--

Хочеться спати. Та я знаю, що наврядчи зможу. Обмежений тісний простір. Важке повітря. Поруч Артур, якого я майже не знаю і в той же час знаю майже вічність. Думки, що налазять із темряви. Сумніви. Тривога. Страх. Збудження. Збентеження. Бажання чогось ірраціонального. Дихаю. Помірно, глибоко, через ніс - вдих, через рот - видих. Заплющую очі, повертаюсь до тіла. 

В ньому все зажато. Коліна підогнуті, ступні напружені, як напружені і плечі, і спина, якій все незручно. Щелепи міцно стиснуті, нігті колють долоню. Надуваю повітрям живіт - воно минає ребра, заповнює грудину, завмирає в горлі затамованим подихом. Пауза. Пауза. Пауза. До мушок перед очима.

- Ліно?

Шумний видих через рот. Ну як же невчасно.

Ривком підіймаюся зі старого доброго дермантину. Необхідно провітрити голову в тамбурі.

- Ей, ти як? 

Він підіймається за мною, і я зупиняюсь. Мені не варто, але ми намагнічені, увесь простір між нами майже йде іскрами. Це непристойно врешті решт. І зарано. І не можна підіймати очей. Та я підіймаю. І натикаюся на срібний погляд, що в темряві наче зоряне небо світиться. Зазирає в душу. Я це відчуваю фізично. 

Як і те, що Артур обережно схиляється, то питаюче дивлячись мені в очі, то на мої вуста. Як і те, що його обличчя завмирає поряд із моїм, коли я вже відчуваю його подих. І з пару секунд чекає на мою відповідь. І я розумію, що хочу цього. Вибачте, пані психолог. Я ще не вибралась із своїх минулих травм. Мені не слід. Але... Але...

Я перша торкаюсь його губами. Так легко, що не впевнена, що він відчує. Та мені цього достатньо, щоб низ живота скрутила солодка істома. І він відповідає. Обережно, стримано, ніжно. Ніби я цінна, важлива мить, що мине і розчиниться в його житті. 

І коли ми відхиляємось одне від одного, я розумію, що як би не хотілось відчути під пальцями його шкіру, для мого ошалілого організму вже досить. І мені дійсно треба на повітря. Терміново. 

Тож я тікаю з купе в тамбур, у кінець коридору, де відкрите вікно і легкий вітерець хитає тонкі фірмові фіранки.

Це все не насправді. Це лише темрява. Це вона у всьому винна. Із сонцем чари розвіються, карета знов стане тиквою, змія - потягом, Ліна - чужинкою, а Артур - Суперменом. Окремо.