Дотик

Дотик

Сидимо в темряві. На щастя ніч вже не така прохолодна, бо світло і паливо про всяк випадок треба економити. Тому в вагоні залишили ледве видне мерехтіння коридорних ламп, а в самих купе зі світла - тільки відблиски місячного сяйва по металевому обідку стола. 

Темрява підступна. Вона створює враження, ніби весь всесвіт завмер. Ніби зникло твоє життя, твоє минуле і майбутнє. Ніби можна все - казати, не задумуючись, відчувати на увесь потенціал тіла і емоцій. Вона дозволяє розслабитись, видихнути, наробити дурниць, повірити у міраж. А потім покидає тебе, залишаючи задихатися у справжньості майбутнього і минулого, відносин і фінансів, страхів і розчарування. У темряві не розумієш, скільки пройшло часу. Не розумієш, що близько, а що далеко. Не знаєш, що реальне, а що вигадане. Зрозумієш, тільки коли наткнешся на щось болючим місцем на кшталт мізинця чи серця.

А ще тягне на філософію. І на розмови про життя. І на спогади. І на мрії. 

- То... в тебе завжди так було? Така чутливість? 

- Так. Щоправда, я не завжди це розуміла. В кінці дев'яностих мало кого цікавили такі особливості, - я посміхнулась. - "Не вигадуй", от і вся діагностика. Кого з нас виховували в знаннях про своє тіло і особисті межі?

- Не до того було, згоден, - Денді вгадувався поряд, і його посмішку не було видно, та я чула її в голосі. 

- А ти сам - чому віриш мені? 

- А не маю? - знов посмішка.

- А може, я придурююсь. Чи просто білоручка. Може, я просто волі не маю і стогну без причини, а треба потерпіти і звикнути, і бути як всі нормальні люди?

- Це він тобі так казав?

Сердце впало у живіт, і перед очима застрибали мушки. Я ж не хотіла згадувати. Та Артур правий. Тим більш темрява... 

Я кивнула, сподіваючись, що він побачить. Я сиділа ближче до вікна, з якого на мене падало бідне світло,  тому у Денді була така можливість. І він побачив.

- Хто він? 

- Наречений... Був. Ми жили разом більше року... Я навіть не знаю, як я раніше не зрозуміла, що відбувається... Зараз все здається таким очевидним. Такий заїжджений випадок, що аж соромно.

- Тобі не має бути соромно.

- Ні?

- Звичайно, ні. Ми всі помиляємось. Ти не зробила нічого поганого. Це твій колишній придурок, а ти не винна.

От і психолог так сказала. М'якше, звичайно, етика ж.

- Я бачив твої руки, вибач. Це теж він зробив? 

- Він... Я... - голос затремтів. Руки стали холодними враз, а пальці без зупинки терли край худі. У горлі поселилася кулька, що заважала розмовляти. І стало складно підбирати слова, та я не зупинялася. - Я н-намагалася... піти від нього...  не давав. Речі мої хов... - вдих, - ховав. З друзями пос... посварив. Погрожував. Робив вигляд, ніби все добре, а сам замахувався... П-потім виб... вибачався. Я... Не могла д-довго... Втікла споч... - ще вдих, - спочатку до знайомої. Потім на залізницю. Взя... Взя...

Вдих. Ще вдих. Іще. Все, марно. Замість слів - лише невиразне мукотіння. 

- Ш-ш, тихше, тихше, - тепла і суха долонь (як я і уявляла) знайшла мою і заспокійливо погладила. Інша рука м'яко та обережно притулила мене до ідеального кардигана і сорочки в клітинку, що мали суміш ароматів багаття, чоловічого парфюму і певне аромат самого Артура. Ця суміш наповнила легені, туманом проникла у самий мозок. 

- Тихше, все гаразд. Мені так шкода, що це трапилося... Тихше, маленька. Ти не сама. Все позаду. 

Не сама. В цій темряві. Цієї ночі. До того ж немає нічого дивного в тому, щоб розкритися незнайомцю, з яким дороги розійдуться вже наступного дня, плакати йому в плече і відпускати минуле. Правда ж?

Якийсь час ми так і сиділи: я слухаючи його серцебиття, він - прислухаючись до мого дихання. Пальці наших рук якось непомітно для мене сплелися, і це було приємно. Темрява дозволяла, і, попри мозок, що вибухав від сплесків ніжності, вдячності, тривоги і сумнівів, я теж дозволила собі таку близькість. 

Час перестав бути лінійним, він то летів, то розтягувався резиною. Почала здавлювати тривога. Я все більше нервувала від того, що мене обіймає малознайомий (надзвичайно привабливий) молодий чоловік, а я навіть не знаю його намірів і взагалі все дуже швидко, а голова вже почала йти обертом від тих думок і відчуттів, що рвали мене на частини.  

- Вибач, Артуре... Не міг би ти... Чи не міг...

- Відпустити тебе? - збагнув той.

- Ти тільки не ображайся, будь ласка, це не в тобі справа, я дуже вдячна насправді, що ти такий уважний, і вибач, що намочила твою сорочку...

- Ліно, - Артур перебив мене, відпускаючи і збільшуючи між нами відстань. - Все гаразд. Я розумію. 

Тільки руки так і не пустив.