Маяк

Маяк

Чоловіки вмовили залізну леді Бортпровідницю влаштувати вогнище ввечері. Ох, як вона була проти! Чесно, мені аж шкода стало тієї сильної втомленої жінки, яка все і всіх намагалася тримати під контролем. Вона ж старша. Вона ж відповідає за нас. А люди хай як віддаляються від року народження, та в підлітках застряють.

Ось, будь ласка, подивіться. Дорослі мужчини й жінки, з дипломами і кар'єрами, з сім'ями і відзнаками - гасають повз рельси в пошуках палиць і сухостою. Я теж думала долучитись. Та побачила Артура і передумала. 

Хлопець зняв свого кардигана, розстібнув сорочку, вмить втративши дендівський вигляд. Справно скакав за сухостоєм, тягав з-під рідких дерев поламані сухі гілки. Посміхався іншим пасажирам, вдаряв долонями по долонях, і загалом поводив себе непристойно вільно і дружелюбно, що викликало схвалення в народі, але чомусь дратувало мене до зелених чортиків.

Навіть хлопча Непосидько стрибало під наглядом своєї героїчної матері, радіючи, що скоро можна буде посмажити хліб на палицях. Тільки в мене вкрай зіпсувався настрій. Час повертатися до дермантинчику, Океану і тісного купе. І може той день таки настане.

-----

- Е, дихай, дихай! Спокійніше, ну? 

Легко сказати.

- Все гаразд. Бачиш? Все добре, Ліно, я поряд. Чуєш мене? Подивись мені в вічі. Отак, молодець. Я поряд. Тобі нема чого боятися. Хочеш води? Вибач, твоєї улюбленої коли в мене нема, лише проста негазована вода. Хочеш?  

Приступ застав зненацька. 

У голові шумить. Дихати важко. Дотик чужих рук опалює через одяг. Тіло панікує і тремтить і чіпляється за запропоновану опору, а мозок ніяк не отримає назад управління над ситуацією. Мозок дезорієнтований, дещо оціпінілий та відчужений. Він беземоційно помічає, що ми із Денді в купе, що Артур дуже близько, ніби ми давні знайомі, що він красивий і мені це подобається. Мозок навіть спіймав сигнали нюхового центру і реакцію у вигляді тахікардії на чоловічий аромат. От халепа, я не можу не реагувати. Мозок згоден, що то є халепа.

Пляшка негазованої бонакви підіймається до моїх вуст. Невелика кількість рідини зволожує губи і кінчик язику, крапля зтікає з мого звичайного підборіддя, летить на звичайне худі. 

- Ліно? Як тобі допомогти? Будь ласка, скажи мені хоч слово, не мовчи. Мені варто когось покликати?

- Ні. Ні, зараз все мине.

- Точно? 

- Так, все гаразд. 

- Можу я запитати, що це було?

Ну що ж. Перша перевірка. Може, він зараз посміється з мене, і я зможу викинути його з голови?

- Я чутлива до простору. Щось типу клаустрофобії. Доки потяг рухався, було легше, а зараз... ми вже давно стоїмо і... ось.

- Ти ж чутлива не тільки до простору? - раптово питає він у відповідь, доки у мозку лунає сиреною сигнал тривоги від чужої близькості.

- Не тільки. Ще до... дотику. 

- О, я роблю тобі боляче?

- Що? Ні! Зовсім ні. Я просто... дуже емоційно на нього реагую. Ніяковію. Бентежусь. Це дуже... хвилює. І фактура різна зачаровує... Ось.

Артур впевнюється, що я можу сидіти сама, і трохи відхиляється. Посміхається. 

- Цікаво.

Гадство. Не зможу. 

----------

Розпалили багаття та не одне - все ж змія з цілих десяти вагонів, люду хватало. Хтось гітару приніс. Зпершу горлопаніли Скрябіна та ТНМК. Потім зовсім звечоріло. Залізна леді Бортпровідниця тихо вийшла з вагону, загорнута в хустину поверх уніформи. Їй надали туристичного табурета і вона не дивлячись опустилася на нього із прямою наче тростина спиною. Дивилася на вогонь, не блимаючи, а потім в паузу раптово заспівала.

Ніхто того не очікував, і якийсь час сильний грудний голос плив понад нічним гаєм у самій лише тиші, проникаючи кудись глибоко в грудину, розворушуючи заховане, позбавляючи розуміння, що є справжнє, а що ні. 

"Чорнії брови, карії очі

Темні, як нічка, ясні, мов день

Ой, очі-очі, очі дівочі,

Де ж ви навчились зводить людей..."

Хлопець із гітарою тихо заперебирав струнами, підлаштовуючись під спів. Літня жінка зтерла сльозу зі щоки. Дядя Стьопа дивився в нікуди. Молодь затихла, ніяковіючи і водночас зачаровуючись магією пісні. А вогнище горіло серед травневої темряви, і голос перетворювався на чарівну ниточку, на маяк, за котрим ти пішов би попри все, щоб вирватися зі свого життєвого шторму. 

Я підняла погляд і зіткнулася очима із Денді. 

"Чорнії брови, карії очі!

Страшно дивитись весь час на вас:

Не будеш спати ні вдень, ні вночі,

Все будеш думать, очі, про вас..."

Доспівавши, жива жінка, яка вже абсолютно точно не могла бути залізною, ніби прокинулась (і навіть трохи порожевіла лицем), коли пассажири зааплодували і схвально завигукували. Із лагідною світлою посмішкою на обличчі вона тепер відчувалася кожним як "своя".

---

Вже давно завели інших пісень, відомих і не дуже. І бортпровідниця Олена (тепер ми знали її на ім'я) розчинилася серед людей. А в мене у вухах все стояв її голос. Серце ніяк не могло заспокоїтись і відпустити сяйво, яке розлилося посеред ночі. Мама теж співала.

Я ніколи не вписувалась у компанії. Ще з одним-двома знайомими могла відчувати себе комфортно, та чим більша та яскравіша була вечірка, тим більше я почувала себе зайвою і непомітною. 

Сидіти на землі було прохолодно. Я підклала куртку, складену вдвічі, але все одно прохолода торкалася мене своїми холодними щупами, викликаючи на шкірі біг мурашок. Я вже майже вирішила встати і піти назад до набридлого, але теплого купе, як на мої коліна лягла голова.

Я завмерла. Це було дивно, несподівано і незрозуміло. Просто раз - і з колін на мене дивляться сірі Артурові очі. Як можна так рухатися? Чому я нічого не помітила? І як це тепер зняти?!

- Привіт. Кудись зібралась?

- Взагалі-то так. Ти не міг би...

- ... встати? Ні, вибач. Мені щось в око потрапило. Ти ж не бессердечна жінка, дозволиш прийти до тями?