Кармічне око

Кармічне око

Не можу зрозуміти, що саме змінилося. Чогось серце закалатало від тривоги і по спині закрокували мурашки. Я відкрила очі, повертаючись у реальність.

А, ну звісно ж, ось і причина моєї паніки. Срібний погляд Артура уважно стежить за мною, а він сам притулився до вагону в декількох кроках від мене. 

Рухаються тонкі вуста, Денді щось промовляє. Доводиться зняти «вуха» і припідняти ліву брову. Мов, чого тобі, Денді, від маленької мене потрібно? Сидів би собі, насолоджувався моєю відсутністю. Не сидиться, вочевидь. 

- Як ти зрозуміла, що я підійшов?

Варварин родич. Тій носа затиснуло, може й цьому в ніс поцілити? Шкода красивої горбинки, та я переживу.

- Зрозуміла і зрозуміла. Око в мене третє. Кармічне. Жодний денді не підкрадеться.

- Ти не розчула мого голосу в навушниках. Одже й кроків моїх не чула. Тінь падає з моєї сторони, твоя на мене, не навпаки. Як ти помітила мене?

Перемеже́неться, як бабка казала. Себто якось обійдеться без такого знання. 

Я скривилася і потягнулася знов за навушниками, та Артур зробив крок назустріч, не збираючись відступати. 

- Ти чого до мене причепився? Знайди собі іншу компанію!

- Ми начебто сусіди. На добу. Чи не логічно триматися одне одного? Тим більш у нас ЧС. Планшет мій ти вбила. На конференцію я вже не попадаю. Зв'язку немає. Чим мені іще зайнятися? А тебе, як мені здалося, краще взагалі не лишати надовго саму.

- Це ще чому?!

-  Почуття в мене таке. З першої ж хвилини виникло. Тільки глянув, одразу зрозумів: на рівному місці нещастя знайдеш.

- Гуляй ти лісом! - не витримала я. - Я тебе знати не знаю, щоб ти мені тут охоронця розігрував!

- А що у Коростині робитимеш? 

- В якому ще, трясця, Коростині?!

- Ти хоч у квиток заглядала?

Попалася. З виразної паузи стало вмить зрозуміло, що нікуди я не заглядала. А просто сіла у що очі побачили першим. І крити нема чим. І взагалі чи є сенс? Ну втікла. Ну можливо, виглядає трохи авантюрно. Можливо, викликає цікавість. Так, скоріше за все, це просто тяга до незвичайного, у людей же різні відхилення зустрічаються.

На хвилинку мені здалося щире співчуття в тому срібному погляді. Наче мовчазне питання "Від кого біжиш? Що з тобою трапилося?". 

- Ліно? У вас все гаразд? Вас займає цей молодий чоловік? - Степан Петрович і палиця швидко рухались у нашу сторону, і вигляд їхній був досить войовничий. 

Артур, наче й справді заправський аристократ, виразно заламав брову догори. Авжеж, куди мені до такої гримаси. Увесь Денді від модних кедів і ідеального кардигана до кінчиків волосся став виглядати ніби його потурбувала розмовляюча муха. 

Але дядя Стьопа пер, як танк, і ні на чиї кеди, ні на брови уваги не звернув. 

- Ліно, тобі потрібна допомога? Хлопче, що вам тре?

- І вам доброго дня, дідусю, - не блимнувши оком знайшовся Артур. І явно влучив у больову точку. Очі дяді Стьопи звузились, ніби він подумки заніс Денді у власний чорний список.

- Дідусь, значить... Я вам, молодий чоловіче, не дідусь, а Степан Петрович! Це по-перше!...

- Як скажете, Степане Петровичу. А я Артур. Відтепер ми знайомі. А звідки ви знаєте цю чарівну дівчину?

Чарівна дівчина про всякий випадок озирнулась, чи нема кого явно чарівнішного за неї. Може, Артур вже встиг знайти собі іншу сусідку, а мені просто мівіну по вухах розвішує?

- А це вас не стосується, Артуре. І першим питання задав я. Будьте так ласкаві, уважте мій дідусевий вік, дайте відповідь.

Денді витримав ціпкий саркастичний погляд Дяді Стьопи із гідністю. Я навіть прониклася повагою. Після чого кивнув і видав:

- Ми із Ліною сусіди по купе. Я вийшов переконатися, що з нею все добре. 

- Авжеж зі мною все добре! І нянька мені не потрібна!

І виразно так подивилася... на обох. В мене що, на чолі з'явився надпис "Цілковита інфантильність. Необхідний цілодобовий догляд"? 

Степан Петрович розправив плечі та кашлянув. Денді зреагував скептичною усмішкою. 

- Що ж, бачу, що все і справді гаразд, - веселий срібний погляд поцілив спочатку в мене, потім в Дядю Стьопу і знов повернувся до мене. - Радий переконатися, що ти не встигла нікуди встряти. Побачимось.

Розвернувся і пішов, сунувши руки в кишені. 

І що воно це було? 

- Що, справді з ним в одному купе опинилася? Може, спитаєш у нашої Залізної леді, чи можна зайняти інше місце? - Степан Петрович ціпко проводив Артура очима.

- Побачимо, - я знизала плечима. - Взагалі-то більше він від мене постраждав, ніж я від нього.

- Правда? - зацікавився той.

- Так. За пару годин я викупала його в солодкій газировці і знищила його планшет з проектом. Випадково, звичайно.

- Тоді я даремно за тебе занепокоївся? - дядя Стьопа розсміявся. - І все ж, будь з ним обережна. Знаю я таких. Задурять вам, дівчатам, голову, а ви потім серця не зберете. Ти вже пробач мене, Ліно, що поліз вдруге. Дуже ти мені доньку нагадала, вона трохи старша за тебе. Я, виявляється, скучив.

- Давно не бачилися? 

- Давненько. Тре хоч подзвонить, трясця цьому покриттю, що ж вони гади брешуть, що тепер усюди ловить...

Проти волі згадала й свого батька. Я не чула його голосу близько семи років, а не бачилися іще більше. І не дуже сумувала, якщо чесно. Стосунки в нас були не досить близькі.

- Добре, дівчино, залишу тебе саму. Тобі явно це тре. А за тим, - він кивнув у сторону, в якій зник Артур, - гляди. Будь обережна. 

- Дякую, Степане Петровичу. Буду, - з посмішкою пообіцяла я і додала: - Якщо сама не приб'ю чимось.