Кисень

Кисень

Просто чудово. Втікла так втікла. Може, це знак, що мені краще переїхати жити у безлюддя? Побудую домівку на сваях посеред лісу, заведу курей та буду ходити голяка по хазяйству. Ані тобі інтернету, ані культурно-розважальної програми, ані шафок із IKEA. Збиратиму травки, перестану голити ноги і почну розмовляти з білками, а згодом і сама із собою. 

Намальована уявою картинка змусила мене здригнутися. Ні, я людина міська. Мені, будь ласка, цивілізацію, інстаграмчик та гарячий душ. 

До речі, зв'язок не працював. Ми були поза тою самою зоною, що вітчизняні оператори ще не досягли і не опанували. Це явно злило Артура, який перепровіряв кількість паличок на показнику мережі свого смартфону із впертістю маніяка. 

- Безглуздя, - нервово видав Артур, ні до кого не звертаючись. Здається, переді мною типовий екстраверт, якому нема різниці, з ким ділитися емоціями. - Не можу повірити, що таке могло трапитися! 

Бідненький Денді. В його світі люди завжди все встигають, потяги не ламаються, а він сам не опиняється в одному купе із живою катастрофою. 

Замість того, щоб реагувати на слова Артура, я вирішила пройтися до тамбуру. Змія з десяти вагонів перестала повзти вже години із дві. Поза вікнами квів травень. Сувора бортпровідниця дозволила відчинити вхідні двері, і ніздрів досяг запах нагрітої сонцем трави і насичене киснем повітря. Легкий прохолодний вітерець приємно овіяв обличчя. 

Що ж. Не все так погано, здається. Все ж мене не дуже турбує, коли саме я потраплю туди-не-знаю-куди. Наразі не хотілося нічого, окрім як просто дихати. Окрім того, щоб помічати дрібниці, вбирати в себе кожну молекулу, кожну секунду життя. 

Я більше не витрачатиму час на сумніви і жалощі до себе. Досить. Я вільна! Вільна. Я, боже мій, вільна!

Посміхнулася. Боже, вільна - божевільна. Боже, волію я - божеволію я. Один і той же набір букв, а яка гра зі змістом! 

Позаду мене стало чути нерівну важку ходу. Певне не одній мені закортіло отримати порцію травневого кисню. 

- Вибачте, дівчино, не допоможете старому? 

Чоловік позаду вигляд мав дуже доброзичливий і безпечний. В руках його дерев'яна палиця із різьбою свідчила про хворі ноги. Він, певне, хотів спуститися з вагону на землю, бо мав з цим складнощі.

- Звичайно! Одну секунду, зараз я допоможу вам! 

- Красно вам дякую, - посміхнувся той у вуса. - Чесно кажучи, насправді я досить впертий, щоб не питати допомоги у молодої дівчини. І зазвичай я б скоріше полетів геть у ті кусти, ніж переступив через свою гордість, - він махнув палицею на зарослі край шпалів. - Та обіцяв жінці себе берегти, трясця ії матері, царство їй небесноє - то я про тещу, не про жінку. 

- Здається, ви відповідальна людина, пане, - я посміхнулася, давая чоловікові змогу спертися на мою руку. 

- Пф! Пане, вигадаєте ще! - фиркнув він і  відрекомендувався: - Григорецький Степан Петрович, дуже приємно. "Дядя Стьопа" не рекомендую, із моїм зростом то образливо. 

Я не стрималася і розсміялася вголос. 

- Мене Ліна звати, Степане Петровичу.

- Приємно познайомитися, Ліно. І дякую тобі за поміч. Ти сама подорожуєш?

- Так, сама.

- От в нас пригода, га? На добу, каже, га? Я й думаю, вийду хоч небо побачу. Травнем подихаю. Гарний травень, Ліно, що скажеш?

Питання повисло у повітрі, не потребуючи відповіді. Звісно, що гарний. Травень не може бути інакшим. Травень - це юність, це молодість і сила, і палкість, і бажання жити попри все. 

- І чого ми такі дурні, що не помічаєм того зовсім, га? Доки потяг не застрягне посеред гаю? - Степан Петрович примружившись від яскравого сонця вдивлявся у місце, в якому зупинилася залізна хвора змія. - Це ж тре, як Господь нас уже носом тикає, га? Все, тепер точно у відпустку піду. Іще ранком сумнівався, а тепер вже точно. Як зв'язок з'явиться - у тебе ж теж не ловить? - я похитала головою, - ну от, як з'явиться, тре Оксанці моїй подзвонити. Вона зрадіє, давно вже вмовляла...

Я мовчала і лише всміхалася цій особистій промові, почуваючи себе досить ніяково, адже мене все це не стосувалося. 

- А ти, Ліно, кому подзвониш першому?

Влучно, дядя Стьопа. Аж подих перебило і посмішка зтекла з обличчя, стривожена запитанням незнайомої мені людини.

- Кавалеру, певно? 

- Ні, - різко хитнула головою і злякалася, що веду себе нечемно. Спробувала бути ввічливішою, та голос стрибнув: - В мене нема кавалера, Степане Петровичу.

- Тоді батькам? 

- Н-ні... Мама... Мама померла два роки назад. А батько ще давно пішов від нас. Років із десять не бачилися, - несподівано відверто відповіла я і знову злякалась. Чого це я? 

- Ой, вибач, дитино, - дядя Стьопа, як я вирішила його про себе звати, винувато заглянув мені у вічі. - Щось я зовсім причепився до тебе. Пробач, що у душу поліз. Я вже забув, як воно - спілкуватися от так запросто. Зазвичай я не такий неуважний.

Його важка тепла долоня у жесті підтримки опустилася на моє плече, а я затамувала подих.

Тихо, Ліно. Все гаразд. Він просто тебе торкнувся як старший друг, по-батьківськи навіть скоріше. Це нормально і не перетинає твоїх меж. Майже. Господи, плече стало враз таким важким, що захотілося впасти, аби не відчувати його ваги, або висковзнути з-під тієї руки змією. 

- На вулицю! На вулицю! Мамо, а ми купимо морозива? А ми довго стоятимемо? А потяг без нас не поїде? Мамо, а де станція? Ой, дивися павук! А можна ми його із собою заберемо? Я його сховаю у коробку від Прінглз, можна? 

- Захар! Стояти! Кроком руш до мене негайно!

- Але мааам!...

- Негайно, я кажу!

Хлопча позіхає, відходить від павука і покірно плететься до матері. Рука Степана Петровича відпускає моє плече, і за це я вдячна малому Непосидьку. Хоча водночас я готова дати його матері почесну нагороду за виховання в обхід сіпання ока. Особисто моє вже на третьому питанні почало пританцьовувати.