Третє дно

Третє дно

Здається, я знову встигла задрімати. 

Прокинулась із головним болем від того, що Денді відгавкувався від бортпровідника. Жінка намагалася донести до Артура, що на зупинках туалет має бути зачинений. Той запевняв, що користувався тільки краном із водою, і зовсім недовго, тому великої шкоди завдати не міг. Йому погрожували штрафом, і я зрозуміла, що хлопець знову намагався щось відмити від коли, якою я щедро його полила. 

- Вибачте, це моя провина! - вискочила я з купе. -  Я випадково облила його солодкою водою, і він, певне...

- Дівчино, - суворо перебила мене літня жінка із тонкими, як ниточка, вустами. Жодної зморшки на відпрасованій формі. Зачіска волосинка до волосинки. Машина, а не жінка. - Це ваші із молодим чоловіком стосунки і не моя справа. Правила для всіх єдині. Я роблю останнє попередження! Потім - штраф. 

Артур нагородив мене важким поглядом. Ясна справа, куди мені до такого «молодого чоловіка». Певне, образився на «стосунки». 

- Ми не... - я зробила ще одну спробу прояснити деталі, та бортпровідниця знову перебила:

- Не. Моя. Справа! 

І пішла до свого купе. 

Дурний день. Скоріше б вже кудись доїхати і розпрощатись із Денді.

Знову вікно із швидко пропливаючими повз нас селами, гаями, полями і перелісками. Знову мовчанка, Океан у вухах. Він обіцяє, що «настане той день». Мені так хочеться йому вірити і дочекатися того дня. Коли в небі, а не в болоті. 

Я торкаюсь долонею коричневого дермантину (здався ж він мені). Він теплий, дуже сухий, відчуваю його текстуру у малу тріщинку, не помітний оку бруд від частої зміни мандрівників. Хочеться вимити руки, однак вологі серветки закінчилися. 

І чому купе таке крихітне? Мені бракує простору. І присутність майже-знайомця, про якого я знаю лише його ім'я і те, що він досить розумний, щоб виступати з доповіддю на конференції - його присутність мене турбує. 

Психолог каже, що в мене дуже тонкі особисті межі. Зокрема тому, що маю тактильну чутливість, і простий дотик викликає цілий вир відчуттів. Тому і невелику відстань між нами сприймаю на рівні фізики. 

Обійми з людиною, що не є мені близькою, відчуваю наче необхідність затамувати подих - надовго не вистачить. Випадковий дотик через одяг пам'ятатиму довго і нав'язливо, особливо коли людина викликає в мене емоції.

Із близьким же хочеться відчувати дотики постійно. Триматися за руки - то вже близькість інтимна і хвилююча. А щодо чогось більшого... з тим завжди були проблеми. А тепер, напевне, ще й довго будуть.

- Довго ще? 

- А? 

Сподіваюсь, я не в голос думала?...

Позіхає. Роз'яснює ніби п'ятирічній.

- Стоїмо вже хвилин з п'ятнадцять. Ні зупинки, ні поселення. Лісок та поле попереду. Вилки теж нема. Чому зупинились?

Хвилин п'ятнадцять? Цікавий же ж дермантин попався. 

- Не знаю.

- От і я не знаю. Та щось мені це не подобається. 

- Та що могло статися? - намагаюсь сказати якомога легковажніше. - Скоро поїдем, от побачиш.

- Все ж піду запитаю.

Тривожний. Та мені й самій цікаво, що могло статися, і я слідую на крок позаду за Артуром, який не боїться підходити до суворої жінки-машини, хоча та й погрожувала йому штрафом. Все ж, треба визнати, за такими плечима і мені не страшно.

Як виявилось, не лише ми зацікавились причиною зупинки. В кінці коридору вже стояло декілька пасажирів.

- Я повторюю, шановні: ще нічого не ясно. Персонал потягу зараз проводить діагностику, аби виявити та ліквідувати несправність. Не думаю, що це потребує багато часу. Діагностику потяг також проходить перед кожним рейсом. Будь ласка, зберігайте спокій і очікуйте!... Чоловіче, досить мене відволікати, я вже все пояснила! Будуть новини - ви дізнаєтеся. 

Ми з Артуром зупинилися, розуміючи, що задавати питання зараз будет недоречно, до того ж ми і так все почули. Одже, потяг зламався? Ми застрягли тут? Як надовго? А якщо відремонтувати персонал не зможе? 

Мовчки повернулись на свої місця. Денді був похмурий, наче директор по бюджету під час тім-білдінгу. На мене споглядав роздратовано. Ніби це я винна, що ми стоїмо бо-зна-де. Я відчувала неспокій і покусувала губи - дурна звичка з дитинства. Потім гігієнічної помади не напасешься. 

Захотілося на свіже повітря. Згадалася інша вимушена зупинка, тоді теж не вистачало кисню. І тривога від несподіваної поломки потяга ніщо в зрівнянні з липким переляком, який тоді проник у сердце, здавив легені, виривався криком. Жахом, який мав обличчя і голос, і ім'я, що колись відзивалося теплом у грудях. 

Жахом, біжучи від якого я взяла перший квиток, що було можливо, і навіть не подивилася на напрямок.

- Я з тобою збожеволію.

- А? Що ти маєш на увазі?

Денді перевів погляд на стабільний пейзаж поза вікном. 

- Ми тут застрягли. 

І я, зрозуміло, не ліпша для цього компанія. 

- Скажи мені, як це все могло трапитися? Я готувався до цієї доповіді півроку. А тепер сиджу десь в гаю, залитий колою із поламаним плашентом разом із ходячою катастрофою і невідомо, коли щось зміниться. 

- Ти мене навіть не знаєш, - образилась я на «катастрофу», хоча він, звичайно, правий. - Я теж не в захваті опинитися тут із чистеньким денді, якому не вистачає виховання і який думає лише про себе! 

- Як ти мене назвала?! - обурився той. - На себе глянь! Сидиш тут із таким виглядом, ніби втікла геть з дому, і зараз з'явиться злий татусь, щоб відволокти тебе назад.

Несправедливо. Хоча й дуже близько. Бравада злетіла, ніби мене вдарило важким мішком по голові. Зло і болісно відзиваються його слова. І певне, по моєму обличчю все зрозуміло.

- Що, вгадав? - вже тихше питає Артур. Кмітливий, щоб його.

- Та що ти знаєш, - кажу ледь чутно і мимохіть потираю зап'ясток, де під худі жовтіє недавня гематома. Там ще можна розгледіти сліди від чоловічих пальців.

- Може, розповіси?