Втеча

Втеча

Потяг прямував у безвість.

Я так давно про це мріяла, так багато разів прокручувала подумки, як буду слухати стукіт коліс, дивитися на змазані простори лісів за вікном вагону, що навіть не відчувала хвилювання. Власне я майже нічого не відчувала, окрім пустоти, що забетонувала мої легені. Скоріше за все я просто досі не вірю, що це насправді. 

Із собою мінімум речей. Все необхідне влізло в одну дорожню сумку.

Найсильніші люди ті, що не мають нічого. Їм нема чого втрачати, і кордон, що відділяв страхи і щасливе тихе буття від їхнього всесилля, вже давно позаду. Такі люди здатні майже на все. 

На жаль, бути сильним ще не означає бути щасливим або добрим. На жаль.

Мій вагон в кінці потягу був наполовину пустим і супутники досі не з'явилися. Тому іноді я тисла нігтями собі в долоні, аби розбити відчуття ірреальності того, що мене оточувало. Може, це все сон? Може, мені просто сниться і потяг, і пусте купе із ліжками, оббитими коричневим дермантином, і червоний затертий килимок, і дерева за вікном, що зливаються в єдину градієнтну стрічку? 

Але полумісяці нігтів на внутрішній стороні долоні раз в десяток хвилин свідчать проти такої гіпотези. Ні, все реальне. І я реальна. І потяг, і дермантин. І біль. Реальніший за все разом узяте.

Квитки я взяла рівно три години тому назад на найближчий рейс, навіть не запам'ятовуючи кінцевий пункт прибуття. Яка різниця в решті решт? 

Після чергової зупинки двері до мого купе раптово відкрилися і на порозі опинився хлопець з невеликою діловою валізою у руках. Точніше вже не хлопець, а молодий чоловік. І вигляд він мав такий інтелігентний, ніби ми проїхали не Старий Бобрик, а принаймні угіддя англійських денді.

- Вибачте? Це ж 10-те? Здається, далі поїдемо разом, - він посміхнувся зворушливою посмішкою і обережно протиснувся всередину. 

Я не відразу зрозуміла, що веду себе не досить ввічливо, продовжуючи роздивлятися незнайомця. В його обличчі було щось чисте і гідне, і у всьому його образі проскакувало дещо таке, що проти волі хотілось зафіксувати, розгледіти і пояснити. Можливо, дещо знайоме? Хоча це неможливо. Я б запам'ятала. 

- Все гаразд?

- Що? А... Так. Вибачте, - я відповіла ніяковою посмішкою і спішно додала аби просто сховати збентеження: - Я Ліна. 

- Артур. Приємно.

- І мені.

От тобі і доказ, що все насправді. Якби то був сон, я б не поводила себе так придурковато. У ві сні я була б сміливішою і привітнішою. Натомість зараз буду уникати розмов і відводити очі. Просто тому що не вмію розкриватися перед першим незнайомцем. Щоправда, вже ніби знайомцем - Артур же ж. 

Далі їдемо мовчки, що мене цілком влаштовує. Артур дістає планшет, стилус і пірнає поглядом у якийсь текст, створюючи помітки прямо поверх екрана. Я намагаюсь дивитися у вікно, роблячи вигляд, що дерева значно цікавіші за мого супутника. Хоча насправді вони досить одноманітні, а я просто не вмію розслаблятись, коли хтось є поруч. Крадькома поглядаю на Артура, звертаю увагу на сорочку у фіолетову клітинку, стильний діловий кардиган, ідеально виголене підборіддя, не занадто важке і водночас цілком рішуче. Вертикальна зморшка проміж брів. 

І руки. Господи, за що ти послав такі руки в моє купе? Акуратні довгі пальці, які могли б віртуозно грати на фортепіано, сильні, сухі, чисті. Я майже відчувала, які вони на дотик. Можу побитися об заклад, долоні Артура теплі і чуттєві. 

Я примушую себе знов повернутися до вікна. Ці думки недоречні. Я купила квитки для того, щоб побути на самоті далеко від заїзджених до нудоти маршрутів та занадто свіжих спогадів. Психолог сказала, що невідоме - моя зона комфорту. Тому що звичне я сприймаю як небезпечне. Тому що звичне для мене - це біль і безкінечні лабіринти між тим, від чого їде дах. Отже, краще заспокоїтись і забути про супутника. І не фантазувати. Халепа.

33 нещастя. Така, видно, моя доля. 

Близько 20 хвилин тиші і успішного видавання себе за адекватну людину минули. Настав час показати оточуючим, що від мене слід триматися подалі. 

Відкриваючи пляшку з водою, я зовсім забула, як стрибала моя торба за плечима перед посадкою. Пляшка в моїх руках пшикнула і вибухнула кока-кольним феєрверком. Солодкі іржаві краплі, невеликі калюжі і плями прикрасили купе і двох його пасажирів так рясно, що в голові залунав саундтрек із новорічної реклами. 

Денді ошаліло перевів на мене погляд, притискаючи священний планшет до животу. Схоже, там справді щось важливе.

- Е-е... Артур, вибач... те. Будь ласка. Я ненавмисне. 

Крапля солодкого напою впала з ідеального підборіддя на ідеальний кардиган. Артур тяжко зітхнув, не зводячи з мене прямого докірливого погляду, і хитнув головою.

- Нічого страшного. Не зважайте. Таке трапляється. 

Трапляється? З ним? Бреше. З денді такого не може трапитися. Тільки з такою ходячою халепою, як я. 

Поки я намагалася привести до ладу наше купе за допомогою упаковки вологих серветок, Артур тихо вийшов. Певне, до туалету, щоб вмитися. Теж мені джентльмен, все ж міг би хоча б запропонувати свою допомогу! Планшет хлопець завбачливо сховав у валізу. Я явно похитнула до себе його довіру.

Більш-менш усунувши наслідки солодкого феєрверку, я майже заспокоїлась. Артур повернувся, виглядаючи так, ніби за декілька хвилин плями на одязі йому вичистили маленькі феї. Ниточка до ниточки.

Я знову відвернулася до вікна. До біса.

Але біси вирішили інакше. 

Я вже встигла взяти себе в руки. Всілась біля вікна, намагаючись абстрагуватися від сусіда. Увімкнула в навушниках Океан та Imagine Dragons, подумки підспівуючи улюбленим пісням. Навіть очі примружила. Ледве-ледве задрімала.

А далі події понеслися із швидкістю, з якою підліток тікає від батьківських посиділок із родичами.

Раз. Денді кладе свій планшет на купейний столик.

Два. Вагон струшує, і я від несподіванки різко взмахую руками, повертаючи собі рівновагу.