Перша сторінка

Чи не дві малі пташки продаються за один асарій?

І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого;

 у вас же і волосся на голові все полічено;

не бійтеся ж: ви дорожчі за багатьох малих пташок.

Євангеліє від Матфея, 10, 29-31

Я сама постаріла на тисячу років – всі ми постаріли за цей час. Відчула натиск днів місяців і років які пройшли з того моменту… З тієї весни, коли ще все було як сон зі снів, чи з тієї дивовижної миті напередодні Нового Року, коли ми чекали оцінки за екзамен. Теплого грудневого дня, в обідню пору – тоді раптом зупинився час і я наче заглянула кудись по інший бік реальності – на партах лежали роздруківки і зошити, скрипіли столи і совались стільці, стояв гамір аудиторії – сміх, розмови, шепіт. Але нас тут не було – нікого. І я сама наче зникла з аудиторії – клянусь, мене там не було, хоча я бачила це власними очима.

«Твої мрії уже ніколи не здійсняться. А мали? Звісно ні, з чого ти вирішили що твої вигадки збуватимуться.»

Я сьогодні допізна затрималась в універі, так і не завершивши список літератури до статті: з усмішкою згадую «Написали статтю – відправляйте в редакцію, бо рукопис можна правити до безкінечності».

Штутгартське метро в цю пору вже не надто людне – всі вже вдома, майже порожні вагони «шух-шух-шух» на швидкості, а між станціями – бездонна темрява за вікнами вагонів.  

Про що мої думки зараз?.. Раптом ця темрява вривається в свідомість, льодяними пальцями добирається до серця. І я відчуваю закляклість бездиханного тіла, відчуваю бліду холодну шкіру пальцями і солодкаво нудотний запах. Я наче відчуваю яка на дотик смерть – холодна, липка і огидна.

Крижані мурашки пробігли по тілу, підступила нудота, я відвела погляд тікаючи від темряви – перед очима розпливався майже порожній вагон метро. За мить – нарешті світло станції Schwabstrasse, викладені плиткою блідо-зелені стіни, монітори із інформацією про відправлення потягів – усе нереальне і далеке, як картинка з фільму. А потім – це відчуття відступило…Невже це огидні страшні руки смерті дотягнулись до мене в далекому і безпечному Штутгарті?

Це відчуття, усвідомлено чи ні, відвідало усіх нас, бо ми всі, об’єднані війною в одну родини, ми всі вже втратили. Навіть якщо наші батьки, брати, сестри і друзі – якщо всі найближчі і найдорожчі живі, ми вже відчули порожнечу втрати. Навіть якщо ще не зрозуміли цього – ми всі вже відчули дихання смерті – аж надто близько.

Життя забрано, життя зруйновано, життя скалічено – у найогидніший спосіб. Проти законів природи, гуманізму і проти самого Бога!

Дивно, бо я не знала цього відчуття смерті, навіть хай на відстані похоронивши бабусю цієї осені. Бабуся пішла тому що була вже старенька, тому що здоров’я, тому що організм вже не справлявся… Бабуся пішла, тому що її забрав Бог. На війні забирає не Бог, а життя відбирає Сатана. Відбирає ті життя, які мали ще цвісти. І я напевне марно зранку молюся «…хай буде воля Твоя». Бо хіба ця війна – це воля Божа!? І сама собі відповідаю «Напевне так, така була воля Божа». І життя обриваються тільки якщо Бог... Он воно як, виходить що справді – на це Божа воля.