Частина 13

Ерхард

Ерхард сидів біля залишків однієї зі стін фортеці прикритий від холодного дощу напівпрозорою сферою, коли з хмар безшумно вилетіла сова й діловито всівшись на підставлену руку, витріщилася круглими очиськами йому в очі. Секунда, друга, ось чоловік схвально кивнув і навколо обох закрутився срібний туман, а потім стрімко зібрався навколо пташки, яка за мить впала у людську руку світлою кулькою. Ерхард кілька разів підкинув кульку, що поступово змінювала колір на плямисто сірий й іронічно озирнувся на пасма сірих хмар, що, наче обережні собаки, підповзали до вершини гори, чіпляючись пасмами за верхів’я дерев. Підхоплені поривом вітру, хмари на мить, наче перелякано, відступили, а потім зібралися в одне велике покривало з якого граційно вийшла напівпрозора жінка в довгій синій сукні. Бліде обличчя, великі сіро-сині очі, довгі світлі вії та волосся. Чоловік усміхнувся кутиками губ та зробив запрошуючий жест рукою.

–Вітаю, Бона. Все думав, коли ж ти  покажешся. Не ввічливо було намагатися схопити за хвоста мого імара.

–Не могла проігнорувати можливість, отримати трішки енергії для спілкування з таким цікавим гостем. Навряд чи ти планував тут сидіти до повні, – лукаво усміхнулася жінка.

–Впізнаю тебе. Хоча, коли ми бачилися останнього разу ти була більш матеріальна. Ти таки порушила угоду з лепірі?

–Зовсім трішки. Не втрималася від «подяки» одному скупому «другові», що підкупив мого власного лікаря. Це була чиста відплата, відновлення справедливості, але лепірі на це не зважили… – кивнула головою жінка.

–Ти ж знаєш, у кожного своє уявлення про справедливість, і я б дуже здивувався, аби твоє вписалося в лекала лепірі, – мовив Ерхард задумло роздивляючись гостю.

– От тільки не треба казати мені, що ти попереджав, – підняла жінка руку в зупиняючому жесті.

–Не буду. Мабуть, в тебе були поважні причини.

–Ще й які…– гостя плавно опустилася поряд з чоловіком і схиливши голову роздивлялася його. Під сферою не було вітру, втім довге волосся та сукня примарної жінки неквапливо ворушилися, наче їх розвіває вітер. – А ти не сильно змінився. Під час переміщення в цей світ мабуть  перетинав і часові шари?

–Перетинав. Мене вів ікар, а вони на таке не зважають.

–О, ікар…Важко ж тобі буде потрапити додому.

–Ключиком не поділишся?

–Ти, вивчив місцеві легенди, – розсміялася жінка.

– Це ніколи не зайве.

–Вони все звели до грошей і золота, забуваючи, що у савана немає кишень…Шукають скарб, а з чого він складається, досі уявлення не мають…

–І багатьох ти відправила до Тамоанчану?

–Достатньо.

–Мда, ти ніколи не вирізнялася милосердям.

–Як казав один мій відданий слуга: «Ворону жодне купання не допоможе», – знизала плечима Бона – Але нині все в рамках дозволеного. Я лише показую двері, які вони самі шукали. А далі люди самі до них біжать навипередки, засліплені жадобою та власними уявленнями про скарб.

–То може й мені покажеш ті двері, – іронічно усміхнувся чоловік.

–Я прийшла у цей світ, не для того, щоб повертати додому неляканих авантюристів, – зневажливо повела плечем гостя.

–Ти потрапила сюди, бо посварилася з Тезкакоатлем і втратила усіх своїх імарів.

–Він їх знищив… – зашипіла розлюченою змією жінка, на вмить втративши чіткі риси. – Це через нього я уклала ту кляту угоду з лепірі! А ти? Як ти збираєшся спіймати Дотик? Чим оплатиш перехід?

–В мене є певні думки. Ти ж знаєш, Дотик сам обирає плату. А я, на відміну від тебе, не збираюся порушувати умови, – мовив чоловік, дістаючи з рюкзака та обережно протираючи тканиною фіолетово-синій камінь, розміром з невеличке яблуко. Мінерал яскраво заграв зблисками навіть від тьмяного освітлення дощового дня. Поклавши камінь перед собою на землю, Ерхард уважно дивився, як від доторку зелених рослин на поверхні мінералу з’являються та починають кружляти в повітрі дрібні зелені  вогники.

–О-у, ти віднайшов імператорський сапфір. Його ж наче було невідворотно загублено єгиптянами кілька тисячоліть тому…

–Імари прекрасні помічники, багато чого можуть знайти, але повір, особисто мені теж довелося гарненько попрацювати.

–І лепірі тобі дозволили?

–Я отримав невеличку індульгенцію.

– Ці крилаті чомусь ставляться до тебе надміру поблажливо, – невдоволено скривилася жінка.

–Можливо тому, що я не намагався їх полонити?

–То була невдала спроба юності! Після цього я працювала, як бджілка, намагаючись привнести лад та порядок у цей світ!

–Але ж була? Якби не ти, можливо Тезкакоатл й не ризикнув полонити ікарів і не втримав би їх стільки часу.

--Той старий змій вміє ефективно використовувати чужі помилки…– невдоволено тріпнула плечима жінка й  провела рукою над фіолетовим каменем, наче намагаючись його погладити. – Стільки можливостей…і вже недоступних… То що, ти плануєш сапфір поєднати з рослинами, що уособлюють в собі енергію відновлення, а далі? Тобі ж потрібно, аби на поклик каменя відгукнувся ікар, який проведе тебе, – прошелестів привид, заворожено споглядаючи на фіолетово-синій камінь. – А вони такі норовливі, з ними, навіть коли вони вшанують своєю увагою, так легко помилитися…