Частина 12

Ерхард

Домовитися з трьома настільки різними особами виявилося непростим завданням. Взагалі, особисто роздивившись панянок, чоловік одразу подумки відмітив, що досі не розуміє, чим керуються ікари, відмічаючи когось своєю прихильністю. Ці три жінки, здається, взагалі не мали нічого спільного: ані зовнішності, ані набору цінностей, ані шаблонів поведінки. Луана була худенькою невисокою жіночкою, таким собі вічним підлітком, і нагадувала перелякану дрібну тваринку, що зникне у найближчій шпарині, варто вітру необережно ворухнути траву над її головою. Інга була яскравою, фігурною панянкою, яка на нетипову ситуацію дивилася з оптимістично-практичної точки зору, сприймаючи її виключно, як можливість отримати чи дізнатися щось цікаве. Антоніна на фоні перших двох жінок зовнішністю не вражала, проте дивувала наполегливістю, з якою йшла по життю, попри всі проблеми зі здоров’ям та різноманітні перепони. А ще, якщо прокурор старанно ховала за гумором та імітацією цинізму бажання змінити світ на краще, то та ж Інга, котра легко готова була повірити у диво, одразу думала, як це «диво» використати собі на користь.

Єдине, що полишило на цих трьох особах схожий слід, це – війна. Потрапивши під вплив такого досить жорстокого явища, всі троє були не розчавлені чи поламані об коліно (що зазвичай буває з більшістю в подібних екстремальних умовах), а отримали значне прискорення в різних, проте на диво вдалих напрямках. І Ерхард, проглядаючи долю кожної, губився у здогадках, так вийшло через вплив ікарів, чи через особисті якості кожної з панянок. Одвічне питання: «Ситуація робить з людини того, ким вона є, чи людина використовує ситуацію?». Втім, загалом чоловік був не стільки зацікавленим у ретельному аналізі самих жінок, скільки у необхідності зібрати їх разом у потрібному місці та сформувати потрібні умови для виявлення Дотику. І найскладнішим елементом в цьому ребусі стала Луана, яка спочатку просто втекла від розмови, старанно формуючи навколо себе власну реальність, а потім ще й нівелювала роботу Сарми, отримавши всі потрібні для виїзду в Німеччину документи. Нічого собі здібності! Виявилося, що ця «тиха мишка» за певного настрою з майстерністю бога може замурувати проріху буття і облаштувати собі тунель персональної реальності до потрібного пункту призначення! Але ось використавши ефект несподіванки, наче, спіймав її, висловив вигідні пропозиції, а вона… перелякано кліпає очима й одночасно (абсолютно несвідомо!) вносить такий хаос у роботу всієї його техніки, що довелося помотатися з нею по усій планеті, аби вже самого Ерхарда кудись випадково не викинуло! Хто ж думав, що для успіху умовлянь цього замасковано тайфуну потрібно лише двійко пекарських виробів і ввічливе «будь ласка»?! Таких унікумів Ерхард ще не зустрічав.

Антоніна

Антоніна четверту годину тряслась в машині Інги, яка періодично згадувала незлим тихим словом роботу Укравтотодору. Спочатку вони їхали трасою Київ –Львів, і все було нормально, хоча від довгого сидіння у Тоні й трохи нила нога, яку начебто мало вилікувати чудо-зілля. Та варто було з’їхати з траси і поїздка українськими дорогами, щедрими на всі варіанти нерівностей, стали окремим задоволенням. Щоправда Тоня все одно любила подорожувати, саму дорогу, швидкість та безперервну зміну пейзажів за вікном. От тільки думки щодо проблем на роботі настрій трішки псували. Бо видряпавши собі відпустку для «підтягнення особистих питань», прокурор змушена була регулярно відповідати на нескінченні дзвінки щодо закінчень проваджень, перенесення справ, пояснювати де знайти інформацію для завдань, відповідати чи писала вона заперечення на апеляційну скаргу і тому подібне. Інга, дослухаючись до розмов прокурора з колегами лише головою хитала та періодично робила тихіше музику.

Подруга була досить далека від розуміння роботи на державній службі, бо від самого початку орієнтувалась на приватний сектор і заробіток. Кожному своє. Для Тоні робота була не стільки джерелом заробітку, скільки сенсом життя. І нехай люди чомусь в більшості були переконані, що прокурор за свою роботу отримує мішки хабарів та грошову премію за кожного «закритого», Антоніну за старанну працю зазвичай нагороджували максимум простенькими грамотами. Хоча іноді й траплялись епізоди, які гріли душу. Наприклад, коли кілька років тому її роботу відзначили на день прокуратури. Тоді Тоня приїхала до Маріуполя старшим лейтенантом, а поїхала вже капітаном. Дуже приємно було отримати достроково класний чин, тим паче, що в ті часи він гарно впливав на зарплату та перспективи кар’єрного росту. Але не в чинах чи надбавках була справа. Нічого, окрім передбаченої законом заробітної плати, Антоніна не отримувала за свою роботу. Який там зиск, якщо все наявне майно має бути своєчасно задеклароване, джерела всіх можливих доходів повідомлені державі, а будь-який, навіть простий подарунок, можна розцінити, як прояв корупції. Та Тоня, коли відправившись на відпочинок оплатила путівку на двох від імені батька, потім подумки з роботою вже десять разів попрощалась, зрозумівши, що й це держава може розцінити, як подарунок і, відповідно, прояв корупції! Добре хоч пізніше дочиталась, що такі дарунки дозволено приймати від рідні першого ступеню.

Саме через ці реалії Антоніна навіть думки не припускала брати щось у Ерхарда за свою допомогу. Проте запропоновані варіанти виявилися досить нетривіальними. Цей «Демон» непогано знався чи то у їх реаліях, чи то у людях. Він не робив спроб «купити» прокурора, а от опинившись на кухні Інги, з вправністю шулера виклав кілька «козирних» карт з пропозиціями. І серед них таки знайшлося те, що зацікавило Тоню, але точно не могло вважатися хабарем з точки зору закону. А зацікавив Антоніну час. Точніше, одна невелика дрібничка, що давала можливість створити невелику кишеню, петлю часу, у яку можна сховати до семи годин, без шкоди для реальності. Проти такої спокуси Тоня не змогла встояти. Це ж просто золота жила! З таким вмінням нарешті вистачатиме часу на роботу, адже прокурорам держава дає такі об’єми обов’язків, наче в кожного працівника є по три таких «часових кишені»!