Частина 10

Луана

Луана знову поверталась від консульства з пустими руками. Емоції ганяли по колу думки, думки – емоції, а можливість повернутися до сина та чоловіка нагадувала підступний пустельний міраж. Майорить на обрії, спокушає, але скільки не стирай ноги об пісок –  ні на метр не наближається.

 Глибоко зітхнувши жінка майже не відволікаючись від нескінченних думок зайшла до чергової маршрутки, заплатила водієві (вкотре радіючи, що в Україні така смішна вартість проїзду в громадському транспорті) й зайняла місце біля вікна. Дзенькнув телефон і Луана повернулася до спілкування з чоловіком, відгороджуючись від зовнішнього світу ширмою байдужості. Проте вже за кілька хвилин ту «ширму» хвацько розбив жіночий і, ніби знайомий, голос просто над вухом.

– Та вихідні – як вихідні: два пограбування, розбійний напад, по горлу комусь ножем з’їздили, крадіжки, мордобої. Два дні з судів не вилазила: арешт майна, арешт злочинців…

 Луана відірвала погляд від екрана смартфону. Поруч з нею на сидінні влаштувалася пухкенька жіночка у світлих бриджах, яскравій футболці та окулярах з товстим склом. Луана спіймала в себе, що десь її наче вже бачила. Але де? Київ звичайно не мегаполіс розміру Мехіко чи Токіо, але й на село, де можна на кожному кроці зустріти знайомого, не тягне. Та ось незнайомка поправила окуляри, трішки повернулася, виглядаючи у вікно і Луана згадала… Саме ця особа не так давно приходила до неї в Хагені з питаннями про монстрокошеня! Від усвідомлення того, хто сидить з нею поруч, Луана просто прикипіла до сидіння, відчуваючи, що серце дременуло чи то у ліву, чи то у праву п’яту й схоже взагалі збирається на вихід в компанії з душею, бо перед очима яскраво постав спогад зі зникненням цієї панянки прямо посеред газону. Луана відчула, як їй стає майже фізично зле. Хто його знає, що це за полтергейстна особа і чого це вона раптом звичайний транспорт використовує, одне зрозуміло – від таких потрібно триматись якнайдалі. Але як, якщо Луана не може навіть встати зі свого місця, так, щоб не потурбувати незнайомку? Вдати сліпоглухоніме опудало, доки ця жінка не полишить маршрутку?  Між тим, знайома незнайомка спокійненько з кимось спілкувалась телефоном.

– Та закрила все що змогла, все інше в телефонному режимі. Вже навіть навігатором у власному кабінеті встигла попрацювати… – розповідала комусь жіночка, не звертаючи уваги на Луану, яка заклякла переляканим зайченям. Її свідомість поспіхом намагалася визначити ким може бути ця незнайомка і чим займається. В СБУ працює, чи що? Але з яких пір правоохоронні органи України розшукують кошенят в Німеччині й мають настільки  нетипові способи переміщення? Наче нічого про революційну технологію телепортів чи прийняття відьом на державну службу новини не сповіщали…

Антоніна

Завершивши розмову та поклавши телефон до свого рюкзака Антоніна відсторонено дивилась у вікно маршрутки та  роздумувала чим може закінчитись вся ця катавасія. Ерхард здивував, бо цього разу відправив її до столиці, сказавши, що зустрінеться з нею там. Причому відправив традиційним способом, хіба що квитки на «Хюндай» матеріалізував. Втім навіть такій «нормальності» жінка була відверто рада. Переміщуватись рідною країною на потягу, а не якимись партизансько-містичними тропами, значно спокійніше, тим паче, що подорожувати Тоня любила.

Взагалі до Києва Антоніна їздила досить часто, мала тут багато знайомих, друзів, кілька одногрупників. Минулого року однокурсники навіть зустріч випускників організували у столиці, бо з початком війни на сході, виявилося, що більшість їх оселились саме тут. Мало хто з розумних юристів погодився жити поза зоною дії адекватних законів. Хоча, дід однієї з дівчат (кандидат наук!) полишився викладати право в Донецьку, аргументуючи це тим, що у вісімдесят років вже пізно починати все з початку, а доносити студентам вміння думати, то не найгірша справа. Щоправда, Тоня не уявляла, як старий науковець примудряється без істеричного сміху викладати оте, іменоване «правом», «страховидло», яке місцеві «правителі» зляпали зі шматків українського, радянського і російського законодавства. Мабуть, дається взнаки строкате минуле чоловіка, оскільки саме  спілкування зі студентами, яких потрібно просити здати зброю перед входом до аудиторії, важко назвати нормальною роботою викладача.

На одній з зупинок, поглянувши на сусідку в маршрутці, Антоніна спіймала себе на тому, що здається вже десь бачила цю пані. Придивившись, Тоня майже переконалася, що це у в неї питала близько місяця тому, про  кошеня. Але ж то було в Німеччині… То звідки ця жіночка тут? Збіг? Занадто круто, як для випадковості. Старанно «увімкнувши» всю підвладну харизму Антоніна спробувала завести розмову з цікавою пасажиркою, аби розібратись в ситуації, проте, та пані демонструвала стовідсоткову інтровертність ще й ознаками соціофобії. На всі спроби завести бесіду незнайомка реагувала широко розплющеними переляканими очима і мімікою, що зводилась до красномовного «я не я, хата не моя, не лякайте, бо зараз у вікно вистрибну». Тоня навіть дзеркальце дістала, аби подивитись чим то вона так шокувала нещасну? Дзеркало сповістило, що костюм хелловінської відьми Антоніна не вдягала, та й на обличчі жодних монстрів не намальовано…То чого ж ця пані сахається, як від примари на кладовищі? Навіть, якщо саме у неї Тоня питала про кошеня, це ж ще не привід полотніти до кольору свіжопобілених бордюр. Якась занадто перелякана жіночка. Подумки махнувши рукою, Тоня відкрила на невеличку книгу, заглибилась в читання і майже забула про сусідку по сидінню.

Київська окружна, вузенькі вулички передмістя і ось Антоніна вже виходить на зупинці біля дому своєї однокурсниці, у якої останнім часом зупинялась, коли відвідувала столицю. Подруга з сім’єю теж перебралася в ці краї з початком війни на сході. Спочатку Інга приїхала, плануючи пожити в столиці максимум кілька місяців, доки в Донецьку завершиться вся та дурня, потім, розуміючи, що стає все гірше, а їх дім стоїть занадто близько до лінії розмежування, до того ж на стороні озброєних «іхтамнетів» перетягла за собою сина, чоловіка, маму, свекруху та навіть племінницю і брата чоловіка. Подруга розказувала що, знімаючи в серпні 2014 року двокімнатну «хрущовку» «для двох дівчат», 2015 рік зустрічала в тій квартирі майже циганським табором, бо декому доводилося спати просто на підлозі. Пізніше, за допомоги рідні, Інга з чоловіком купили квартиру в новобудові під Києвом (голі стіни) та кілька років розважалися ремонтом, котрий робили виключно своїми силами опановуючи необхідні вміння в процесі. З часом «циганський табір» поступово роз’їхався, влаштовуючи собі більш комфортне, окреме життя та звільняючи Інзі місце для приймання гостей.