Антоніна
Повернення додому відбулося не менш стрімко, аніж минулого разу. Тільки-но стояла посеред акуратного зеленого подвір’я і вже на порозі знайомого суду. Антоніна поспіхом роззирнулася, очікуючи побачити невдоволено-шокованого Фоміна, але той, схоже, ще не вийшов від судді (хто б сказав, що колись її так порадує звичка Автономовича «грузити» всіх своїм баченням ситуації!). Та й інших спостерігачів нетипових переміщень прокурора, наче, не трапилося. Останнє Тоню навіть здивувало, оскільки жінка усвідомлювала, що за законами ймовірності довго так щастити не може. Щоправда, де та ймовірність, а де Ерхард з його звіринцем…
Загнавши в дальній куток свідомості свої розтріпані емоції (подумаєш, зганяла зранку за кошеням через половину Європи!) Антоніна заскочила за документами й поспішила у заплановане судове засідання. Прокурор зовсім не бажала перенесення розгляду справи через свою неявку. Ще й без поважної причини! Містична подорож за кошеням у Кримінально-процесуальному кодексі України точно не передбачена. Навіть якщо те кошеня біле та пухнасте. Принаймні зовні.
Виступи, дебати, оголошення вироку і з зали засідань Антоніна вийшла, ледь стримуючи усмішку. Нетиповий вираз обличчя після засідання у кримінальній справі, але цього разу суддя проявила непогане почуття гумору. У справі рецидивіста щодо чергової крадіжки. Тоня, як прокурор, просила для підсудного два роки позбавлення волі, на що бандит з «клітки» зневажливо видав: «та я два роки на одній нозі відстою!». Суддя оцінила репліку й винесла вирок – чотири роки та пояснила «розумнику»: «аби зручніше стоялось».
Втім, довго веселитись Тоні було ніколи. Варто було дійти до кабінету, як прийшов один слідчий у справі про те, як співмешканець свою жінку ножем у живіт пирнув. Обговорили, справу направили на завершення. Потім завітав інший слідчий з клопотанням на обшук: пограбували ювелірку і були підозри де шукати крадене. Виправила, погодила. За ним наступний, з підозрою по крадіжках – за день до цього, фігурантку доставили п’яну настільки, що лика не в’язала, а сьогодні її від себе оперпрацівник не відпускав, доки Антоніна підозру не погодила. Розібралась, відправила візитера, зайнялась поштою, якої було стільки, що аж в очах рябіло. Розібрала пошту, підписала у керівництва стос паперів, віддала колезі розділ у завдання, визначилась, що у власному потрібно зробити. Далі знову суд, цього разу в іншому місті через зміну підсудності. Після засідання Тоня повернулась до кабінету, доробила звіт по дітях, відправила, зробила оперативний звіт по апеляціях за місяць, розклала по наглядовим провадженням отримані документи, склала висновок по одній зі справ для керівництва, іншу справу повернула поліції, прочитала вирок, на прохання колеги перевірила підозру, зробила запит на отримання справи з поліції…
З прокуратури Антоніна вийшла знову затемно, не рятувало навіть те, що панували найдовші дні року. Вдома наспіх повечеряла та зайнялась таблицею до свого завдання, вказівками по справі й протоколами оперативної наради. До подушки жінка дісталась близько другої години ночі, з думками про наступний робочий день та чергові справи. Проте варто було очам закритись, а свідомості радісно пірнути в омріяний сон, як над вухом пролунав чоловічий голос: «Є розмова».
З переляку Тоня видала таку заковиристу тираду зі згадуванням собаки жіночого роду, всіх відомих осіб легкої поведінки в комплекті з «Матка Боза» і «курва», що самій соромно стало. В прискореному режимі вдягнувши окуляри та увімкнувши нічник, Антоніна роздивилась над собою… діловиту фізіономію Ерхарда.
–Що таке ввічливість, або хоча б години для пристойних візитів, у ваших краях, схоже, невідомо, – видихнула Тоня, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.
–Не люблю витрачати час на безглузді умовності, – знизав плечима непроханий гість.
–Дійсно, кому потрібні ті умовності о третій годині ночі, – пробурмотіла Тоня. Першою пристойною командою її переляканої свідомості було виповзти з-під ковдри та зробити кави, аби дати шанс голові хоч якось працювати. Варіант викликати поліцію й виставити нахабу жінка теж обдумала, доки накидала халат на піжаму, але відкинула, як малоефективний. Агресії гість, наче, не виявляв, а чим може закінчитися його зустріч з поліцією спрогнозувати складно, є всі підстави підозрювати, що рятувати тоді доведеться ще й поліціантів.
Ерхард спокійно пройшов за господинею до кухні та сів на перший ліпший стілець. Антоніна окинула його втомленим поглядом, зітхнула, дістала мідну турку, насипала кави, залила водою, поставила на вогонь. Повернулася знову до своєї білобрисої напасті. Ерхард в її квартирі виглядав значно краще, аніж Микола, проте не поспішав вдавати шеф-кухаря. А шкода, краще б демонстрував кулінарні таланти, аніж телепортаційно- незрозумілі.
--То про що у нас планується розмова? Про можливість моєї передчасної смерті від інфаркту, чи необхідність рятувальної операції для чергової домашньої тваринки? Хто цього разу? Ігуана? Хом’ячок? Павук? Крокодил? – спитала Тоня, потираючи перенісся, бо організм, з’ясувавши, що вбивати прямо зараз не будуть, знову наполегливо нагадував, що йому обіцяли сон.
--Ти знаєш, що таке Дотик? – спитав Ерхард відсторонено роздивляючись кухню.
--Питанням на питання? Ти часом не єврей? – втомлено видихнула жінка.
--Я не маю тримачів, для ярликів вашого світу, – відмахнувся чоловік від порівняння й повернувся до Тоні. – То що ти знаєш про Дотик? – тепер він вперся у неї вимогливим поглядом, явно очікуючи відповіді. Але якої?