Частина 5

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда Віталіївна з цуценям в сумці чимчикувала до магазину. Пройшовши повз непримітного чоловіка, який стовбичив під воротами сусіднього дому, жінка звично удала, що нічого не помітила. Сумнівні особистості під цим будинком, в котрому з початку війни облаштувались військові, зустрічалось постійно, проте життя показало, що звертати на них увагу шкідливо для здоров’я. Он сусід мав необережність щось спитати, то пенсіонера так залякали, що він тепер ходить якими завгодно колами, аби лишень поряд не опинятись. Навіть хворі ноги не заважають обходити десятою дорогою небезпечний дім.

Зінаїда саме повертала зі своєї вулиці, коли з-за повороту назустріч їй вискочила учорашня жіночка. І, тут же, з пильністю санепідемстанції, помітила вуха собачати, що стирчали з сумки. Що тут влаштувала та навіжена… Кинулась з барвистими подяками та радісними криками: «Цуцик знайшовся!» та ледь сама за ним не полізла. А варто було Зінаїді притиснути до себе сумку з принишклим Лисеням, як ця нахаба зарепетували, що Зінаїда… «вкрала цуцика і відгодовує заради шкірки»!

–Та ви при своєму розумі? – відверто образилась Зінаїда Віталіївна. – Я ж не живодер якийсь, аби займатися шкуродерством!

--Тоді ви просто зобов’язані повернути це пухнасте створіння дитині! – радісно оголосила навіжена пані й почала багатослівно розписувати, як страждає племінниця «дуже поважної людини», скільки коштує те блохасте непорозуміння і які проблеми загрожують бабці, якщо вона зараз же не поверне тварину малій власниці. Зінаїда Віталіївна вже й не рада була, що зібралась до магазину.  Невідомо чим би закінчилася ця дурнувата суперечка, аж раптом їх обох відволік великий білий метелик, який втрапивши в сонячний промінь, засвітився, ніби новорічна прикраса, і плавно опустився на плече Зінаїді.

–Щось забагато метеликів в моєму житті останнім часом, – трохи розгублено пробурмотіла навіжена жіночка, а Зінаїда Віталіївна просто зачаровано роздивлялася комаху. У вісімдесят років вже не дуже за метеликами поскачеш, тож цей красень нагадав про її далеке босоноге дитинство.

Великі білосніжні крильця комахи були прикрашені довгими чорними смугами, які завершувалися витонченими «хвостиками», облямованими помаранчевими цяточками та кількома синіми півмісяцями. Метелик складав й розкладав крильця і в сонячних променях вони зблискували, наче вкриті розсипом діамантів. Саме за таким красенем Зінаїда з сестрою колись так азартно погналися, що ледь не проґавили своїх гусей. Як же їх потім сварила мати… Пам’ять жінки заполонили яскраві спогади: сміх сестри, сліпучі зблиски сонця на воді, пошук в траві калачиків, погризений рогоз, діловиті гуси, що розправивши крила з ґелґотінням дременули до колгоспного ставу…

Доки дві жінки розгублено кліпали очима, цуцик раптом заскавучав, наче його вкусили і рвучко вискочив з торби. Від його звуку Зінаїда Віталіївна тріпнулася і метелик наполохано злетів, висмикуючи жінку зі світлих спогадів у тужливе сьогодення.

–А щоб тобі! Лисеня! Ти куди? – здивовано гукнула жінка, проводжаючи поглядом цуцика.

–От, воно теж не згодне з вашою позицією. Бачите, як припустило до хазяїна! – пролунало від жіночки-причепи.

–Ну то й ловіть його самі! – роздратовано махнула рукою Зінаїда, розуміючи, що навіть за бажання не дожене малечу. Цуцик припустив так, наче за ним гналася зграя скажених котів й за мить пролетівши повз зупинку тролейбусу зник серед зелені парку.

Зінаїда з сумом підняла голову намагаючись віднайти поглядом метелика, що несподівано навіяв стільки приємних спогадів, але й той вже зник. Вона розчаровано зітхнула, зсутулилася,  розвернулася та почовгала у протилежному напрямку, полишивши неадекватній жіночці бігати чагарниками в пошуках дурної тварини. Зінаїді Віталіївні раптом стало байдуже і до долі вередливого звіриська й до балакучої незнайомки. Вона відчувала лише подив, що настільки вчепилася у це руде створіння. Тут син пити почав, невістка з ніг збивається намагаючись тягнути сім’ю, онука в школі вчать якоїсь дурні про «народ Донбасу» та « пригноблення Україною», а вона дозволила собі тихо тонути в своєму горі. А її ж Олександр таке б не схвалив. Він до останнього переймався долею дітей, онуків, думав кому як допомогти, підтримати. Смерть чоловіка вже не відміниш, але ж дітям ще можна допомогти!

Зінаїда йшла до магазину та міркувала, що варто серйозно поговорити з сином, котрий останнім часом все частіше зазирає до пляшки. Не готовий виявився Ігор до такої тривалої халепи. Ніхто з їх сім’ї не був готовий до того абсурду, що нині панує у рідному місті, але якщо чоловік Зінаїди, мав хист знаходити вихід з будь-якої ситуації, то сини таке вміння перейняли в меншій кількості. Та й обирали різні шляхи. Старший, ледь почалися заворушення, швидко вивіз якнайдалі усіх кого зміг, навіть доньку від першого шлюбу, з якою майже не спілкувався, а от молодший, вирішив, що рідні стіни підтримають за усілякої біди. Але стіни, то лише стіни…

Будівельна компанія в якій працював Ігор, з початком війни згорнула діяльність в Донецьку та переїхала до Києва. Сину теж пропонували перевестися, але він вирішив, що жити десь на квартирі, коли є власний дім, то маячня. З одного боку Зінаїді було добре, що один син полишився поруч, а з іншого – погано, бо з кожним роком життя ставало важчим, а перспективи молоді сумнівніші. Іншої нормальної роботи син не знайшов (яке там будівництво, коли снаряди літають), нечисленних підробітків ледве вистачало «на підтримання штанів», диплом старшого онука, що в 2014 продовжив навчання в Донецьку (Ігор не наважився його відпустити разом з тією частиною Університету, яка полишила окуповані території), виявився «фількиною грамотою», яку не визнала Україна. Олександр домовився з ріднею і відправив онука до Москви, де той, склавши довгий перелік екзаменів, таки підтвердив свій диплом та поступив у аспірантуру. Але ж ще ж є молодший онук, який  вчить у школі якусь дурню і з кожним роком наближається до вимоги «влади республіки» йти до лав «захисників». Заради чого він має ризикувати життям? Дитині у школі втовмкмачують, що воювати за це кодло бандитів то «святий обов’язок», а Ігор навіть не намагається якось те виправити! Зі смертю батька, який завжди був для сина авторитетом та надійним тилом, Ігор зовсім розклеївся. Олександр завжди був непорушною основою їх сім’ї, але лише втративши його, всі відчули наскільки багато на ньому трималося…