Частина 3

Антоніна

Антоніна майже не згадувала про дивні події кількаденної давнини, бо за її валом роботи і власне ім’я часом можна забути, не те що якісь «глюки». А зараз, вийшовши із судового засідання, прокурор взагалі витрачала всі сили на те, аби вгамувати лють.

Розгляд цієї кримінальної справи було призначено на другу половину дня, щоб фігурантів встигли привезти зі слідчого ізолятора. Але доки привезли, доки зібрались…У підсумку – почали о четвертій, завершили о сьомій, і до вироку знову не дійшли. А ця ж справа розпочалась понад три роки тому! Вбивство дівчини було розкрито буквально за тиждень, винуватців, молодих хлопців, затримано, а от юридично-паперова робота тягнулась нескінченно. І винна в цьому була процедурність, сама система судочинства, лякливість керівництва перед скаржниками за порушення прав злочинців, а також «безголовість слідчих». То фото з місця події не збереглись на флешці, то протокол не так оформили, то обшук провели з дрібними порушеннями в які бульдогом вчепився захист. Звичайно вчепився, адже такий козир в руки дали. Але захист, то окрема історія. Він буває в межах законів й здорового глузду, а буває без жодних моральних обмежень та з надмірною фантазією. Коли сьогодні адвокат в суді закинув Антоніні «моральний тиск на суд», через демонстрацію фото з місця злочину, то вона ледь втрималась від відповіді у рамках дозволених висловів. Вчасно нагадала собі, що вона професіонал, який багато бачив в житті, і адвокат без совісті – то досить звична справа.

Але обурення кипіло в Антоніні навіть по завершенню засідання. Вона не могла примиритись, що, з точки зору адвоката, вбивство неповнолітньої дівчини – це нормально, права вбивць – «святе», а фото того, що вони зробили з тією нещасною, це – «тиск»! Тоня найбільше ненавиділа коли, попри всі докази, батьки вбивць вважали їх «нещасними хлопчиками», а головним монстром ситуації – прокурора, що «ламає життя дитині». От як? Як в людській голові так легко поєднується нетерпимість до злочинів і вміння виправдати власні дії, чи дії рідні? Чому за незгоду з власною думкою хтось може забити опонента до смерті ніжкою від табуретки, але винен у всьому прокурор, який передав справу до суду! Невже можна бути настільки однобоким? Чому, коли когось вбивають за парканом – то геть нецікава справа, а якщо то робить «свій», то ще й допомогти можуть. Наприклад, написати гарну характеристику з місця роботи, аби «кляті менти нещасну людину не посадили». Як, наприклад,  з тим же міським сантехніком, що звіряче вбив продавчиню магазину лише через те, що вони не дійшли згоди щодо політичних питань. Задушити молоду жінку дротом, нанести понад двадцять ножових поранень, проламати череп і потім розповідати, що він «не дуже пам’ятає, що на нього найшло, бо трішки випив з колегами», це просто… «геніально»! Тобто, якщо ти «нормальний» працівник, котрий трішки випив на роботі, то це виправдання того, що ти полишив сиротою п’ятирічну дитину?

Антоніна йшла містечком й старанно намагалась заспокоїтись. Ні, вона вже давно не була ідеалісткою, не побивалась над кожним тілом з ознаками насильницької смерті, але була переконана, що люди мають нести відповідальність за свої вчинки. І демонстрація наслідків дій злочинців, то логічне обґрунтування звинувачення! Бо дивитись в очі матері, чию доньку вбили, а прокуратура не відстояла покарання вбивцям, то важко. То так важко, що полишає відчутні шрами на душі. Щастить тому адвокатові, який не носить власну душу на судові засідання.

Зайшовши до свого кабінету жінка прикрила двері й лише потім помітила, що в приміщенні хтось є. Здивовано зупинившись, Тоня оглянула непроханого гостя й ледь стрималася, аби голосно не вилаятись. За столом «для відвідувачів» сидів світловолосий чоловік, до якого її  нещодавно «відвів» метелик. Прокурор повільно видихнула, намагаючись вгамувати емоції та відмітила, що самої підступної комахи поряд не видно. Схоже, тепер глюки вирішили не її запрошувати в гості, а самі завітали до реальності. Тільки цього для повного щастя не вистачало!

–Вітаю, – між тим невимушено мовив візитер, закидаючи ногу на ногу. – Ви, мабуть, думаєте навіщо я тут?

–Швидше – як Вас спровадити, – мовила Антоніна, поклавши теку із судовою справою на сейф.

–Ну хоч не пристрелити, – хмикнув гість.

--Застосовувати зброю дозволено лише поліції під час затриманні злочинця, та й то, це право  більше декларативне. По факту, навіть якщо поранений злочинцем поліцейський стріляє, то це найшвидше класифікують, як перевищення службових повноважень, – мимоволі скривилась Антоніна, котра ледь чи не кожен тиждень подібне читала.

--То що мені загрожує у вашому кабінеті? – з розслабленою цікавістю примружився чоловік.

--Виклик поліції і слідчий ізолятор на п’ятнадцять діб, – прокурор спокійно пройшла повз незапланованого відвідувача й зайняла своє робоче місце. А що їй ще полишалось робити? Тікати з переляканими криками з власного кабінету? Колеги не зрозуміють.

–Які в цій країні сумні можливості на самозахист представників держави… – вже відверто знущався візитер.

–Є така проблема. То хто ви такий і з якою бідою до мене завітали? – Тоня проігнорувала саркастичний тон.

–А до вас лише з цим приходять?

–Це кабінет прокурора, – знизала плечима жінка, згадавши, як зранку на прийом прийшла пані літнього віку, і ще від порогу почала торохтіти: «мені 59 років, скоро на пенсію. Я оце кинулась збирати документи, а мені не дають довідку з психдиспансеру, що я в них на обліку декілька років стою! Я там опинилась через нервовий зрив, на заводі через це працювати не могла, а тепер мені це потрібно до стажу зарахувати та підтвердити. А вони не дають! Зробіть щось!...»