Частина 2

֍֍֍

Невелика печера була занурена у напівтінь. Під однією зі стін на шматку сухого дерева сидів чоловік років тридцяти. Широкі плечі, чіткі риси обличчя, очі темно-синього, майже фіолетового кольору, світле волосся зібране у хвіст, що сягав комірця просторої кремової сорочки, темні штани й м’які, присипані рудим пилом мокасини. Чоловік зосереджено протирав шматком тканини срібне бойове кільце з двома шипами. Окрім рівномірного шурхоту від його роботи, у печері ще було чутно, як десь капає вода, іноді високо вгорі шелестіли чиїсь крила, а з широкого отвору, куди падали яскраві промені полуденного сонця, ледь чутно линуло дзижчання комах. Та ось  печерою наче прокотилася хвиля прохолоди й все завмерло, звуки зникли, а недалеко від чоловіка з’явилась маленька блакитна іскра. Вона невпевнено розрослася до напівпрозорої сфери, схожої на велику мильну бульбашку, в якій поступово проявлялося зображення міста.

Чоловік зірвався з місця й надягнувши кільце на палець та закинувши на плече рюкзак, що стояв поруч, в один стрибок опинився перед сферою. Уважно вглядаючись у обриси цегляних будинків, асфальтованих доріг та автомобілів, він помітив у одному з вікон рудоволосу жінку й обережно простягнув руку до мильної бульбашки. Проте в момент, коли шпичаки бойового кільця торкнулися сфери, жінка чомусь рвучко відвернулася від вікна, а зображення стрімко перемістилося, блимнуло морською бірюзою і лопнуло, обливши чоловіка з голови до ніг водою. Посеред печери вмить утворилася калюжа, в якій відчайдушно стрибали кілька невеликих рибин та дрібні креветки.

–Мда… Це не зовсім те, на що я розраховував, – тріпнув скупаний мокрою чуприною, невдоволено витираючи з обличчя воду та струшуючи з плеча одну з креветок. –  Але й таку здобич гріх втрачати, – додав він, помітивши, що риба намагається дременути з печери, а вода збирається струмочки та стікає схилом до виходу. Скинувши рюкзак, чоловік жестом фокусника висмикнув з нього невеликий казанок та почав діловито збирати «морські дари».

Зловивши рибу та заливши її водою з пляшки, чоловік відставив казанок у тінь й повернувся до мокрого рюкзака. Присів, обережно дістав прозорий, розміром з велике яблуко, камінь, всередині якого застиг невеличкий синій метелик. Ледь помітні відбитки крил та кілька блакитних цяточок на нерівних, оплавлених краях мінералу, сповіщали про те, що раніше поряд з цим метеликом були інші. Піднявши камінь, чоловік задумливо подивився на застиглу комаху.

–Я розраховував на інший улов. Друга невдача... Шанси на успіх випаровуються прямо таки з непристойно стабільною швидкістю. Добре, що Тезкакоатл повірив, що я можу викопати колодязь трьома голками, але як це зробити, якщо вони ламаються? – мовив чоловік до застиглого в камені метелика.

Не отримавши жодної відповіді, чоловік зітхнув, присівши навпочіпки акуратно поставив камінь на великий валун біля входу у печеру та дістав з рюкзака прозору лінзу у дерев’яному обрамуванні. Старанно протер її об рукав сорочки та підніс до плями світла. Отримавши тонкий концентрований промінь, чоловік обережно направив його на камінь з комахою, акуратно окреслюючи контур метелика. Там, де проходив цей «сонячний ніж», прозорий мінерал плавився й повільно випаровувався, тож через деякий час метелик полишився в імітації чудного футляра. Чоловік відклав лінзу, акуратно взяв до рук отриманий камінець розміром з вишню, уважно оглянув.

–Ну що? Ще трішки і ти вільний? – мовив він та підніс до вуха результат своєї праці. Уважно дослухався й за секунду схвально кивнув головою.

–Радію з твого оптимізму… –  чоловік знову поглянув на комаху, крильця якої по периметру поступово почали світитися ультрамарином. – Так, у мене теж є до нього багато претензій, але важко було відмовитися від такої пропозиції... Цікавий варіант… Ти впевнений? Згода, Ікаре. Але наша угода має бути вигідною обом, тож і в мене є кілька умов, – усміхнувся чоловік й міцно стиснув в руці камінь, який, через синє світло, що стрімко набирало яскравості, почав нагадувати прожектор чи невелику зірку.

Донецька область, 2019 рік, червень

Антоніна

Понеділок швидко стер спогади Антоніни про дивну галюцинацію на вихідних. Сніданок, кава, дорогою до роботи кілька дзвінків з суду щодо ранкових засідань, а далі звичний вир діяльності українського прокурора: судові засідання, обрання запобіжних заходів, відстоювання правомірності обшуків, арештів, візити слідчих зі справами про повідомлення про підозру, закриття справ, вивчення зареєстрованих за добу справ, написання вказівок (нудна та геть безглузда робота!), виконання завдань області, заповнення різних баз (це ще більше дратує), таблиць, звітів, приймання громадян, спілкування з потенційними підозрюваними перед підписанням підозри… Обіду, як завжди, не було, Тоня лише ковтнула бутерброд, доки бігала з суду до прокуратури, і далі знову «в бій». Кінець робочого дня не обіцяв бути раннім, а, судячи з наявного плану робіт, добре, якщо під ранок буде шанс доповзти до ліжка.

На годиннику була десята вечора, коли прокурор, поклавши телефон, посунула одну зі справ, і їй на очі потрапила чернетка документа, за який Тоня сьогодні отримала приємну, нехай і побіжну похвалу.

–Ти  вже пишеш підозри рівня «Гудим», –  присвиснув шанобливо один зі слідчих, побачивши на її столі цю, вщент покреслену чернетку. Рівень «Гудим» її колеги шанобливо «присвоювали» тим, хто зрівнювався за професіоналізмом з Сергієм Анатолійовичем, найкрутішим слідчим їх міськвідділу, щоправда, вже пенсіонером.