Частина 1

Дівчинка років шести навшпиньки заскочила до просторої, викладеної світлим мармуром зали, обережно прокралася попід високими стрілчастими вікнами і, на мить завмерши перед важкими темними шторами, злодійкувато озирнулася. Світлі штани та довга сорочка дитини, підперезана широким поясом, майже зливалися з кольором стін, а от зібране у хвостик волосся, потрапляючи у промені світла, яскраво зблискувало золотом. Дівчинка нашорошено прислухалася, проте в приміщенні стояла тиша. Сонячні плями, як ситі коти, розляглися по підлозі, гобеленам, та різноманітній зброї, котрою були завішані стіни, в кутку старанно плів своє тонке мереживо напівпрозорий павучок. Дівчинка задоволено посміхнулась, обережно відсунула штору, старанно полишаючи на місці творчість павучка, й дістала із потайної схованки невеликий білий глечик, щільно запаяний темним корком. Піднісши посудину до вуха дитина дослухалася до чогось всередині, а потім обережно провела пальчиком по візерунку заплутаних ліній на гладкій поверхні посудини. Слід дитячого доторку засвітився  ультрамарином, поєднуючись у кілька дрібних символів.

--Я не можу. Але почекайте ще трохи, я обов’язково щось придумаю... – прошепотіла заспокійливо дитина й  піднявши посудину над головою, почала уважно роздивлялась, як у сонячних променях глечик стає напівпрозорим, відкриваючи погляду густу синь, що його наповнювала.

–Еленіе! Де ти? Ти маєш, бути на заняттях! – пролунав раптом грізний чоловічий голос, а до зали  стрімко зайшов невдоволений сивий чоловік у темному кімоно. Дівчинка перелякано сахнулась вбік, намагаючись сховатись за штору й випадково зачепила глечиком старовинний хопеш, що висів на стіні. Від доторку глечика та сталі пролунав неймовірно гучний звук, наче хтось вдарив по величезному дзвону. Цей звук змусив людей завмерти. Під двома парами здивовано-переляканих очей по стінці посудини стрімко зазміїлась й палахнула синню тріщина, з якої з шаленою силою вирвалася хуртовина блакитних метеликів, що відкинула чоловіка під стіну й тайфуном оточила дитину.

Чоловік потрусив головою намагаючись після удару сфокусувати погляд, перекотився на живіт вражено вирячився на живу блакить, рвонув з поясу кілька кольорових кульок та з криком: «Дістати Еленію!» кинув їх у комах. В польоті кульки перетворились на великих крилатих створінь, які пірнули у вихор, вибивши з блакитної хурделиці кількох метеликів, але цієї ж миті гримнув грім, залу освітив спалах ультрамаринової блискавки, а в основі тайфуну, просто на підлозі, з’явився сліпуче-білий портал. І в той портал, наче в ополонку, стрімко пірнула крилата синь, прихопивши з собою, як дівчинку, так і тих, кого за нею послали.

–Ні! – відчайдушно крикнув чоловік, кидаючись за ними. Але на місці порталу знову був лише звичний камінь. Ані дитини, ані блакитної віхоли в приміщенні вже не було.

–Ні… Еленіє…Ні… Я ж суворо заборонив тобі гратися з Ікарами…

Чоловік закривши очі вперся лобом у візерункову підлогу, потім, сидячи на колінах, втомлено випростав спину, повільно повернувся до трьох маленьких підбитих комах, що ледь тріпали крильцями на підлозі, невпевненими рухами зірвав з поясу молочно-білу кулю й кинув у них. Кулька, вдарившись об підлогу, вибухнула хмарою пари, яка вмить охопила метеликів й застигла прозорою брилою, а чоловік так і сидів, розпачливо пустивши голову, закривши очі, міцно стиснувши тонкі бліді губи. Його лице здавалось висіченим з каменю й полишилося таким, навіть коли за його спиною  гримнули рвучко відчинені двері, а до зали стрімко зайшов високий русявий юнак у просторій світлій сорочці та темних штанах.

–Батьку? Що трапилось? – прожогом кинувся він до чоловіка.

–Еленія гралася з Ікарами… – мовив той, відкриваючи вузькі темні очі, в яких кипіли лють і розпач. 

–Це самовпевнене дівчисько…– невдоволено закотив очі юнак й завмер, помітивши застиглих у прозорому камені комах.

– І випустила їх... Хопеш третьої династії, сонячне світло і вільна душа. Ікари гарно скористалися отриманим шансом, – втомлено відповів чоловік на невисловлене питання.

–Як же це…?– тепер очі юнака наповнились жахом.

–Випадковість може поєднати те, до чого не додумається найдосконаліший розум… Ікари забрали Еленію, – проскреготав сивий.

–Вони ж…

–Проте я її поверну, – обірвав юнака чоловік.

–Але…Як? Хіба це можливо? Ікари ж носяться між світами… Навіть Фроде не зможе вказати куди вони забрали Еленію.

–Фроде не може й не зможе, але окрім мудрого є ще ексіліе. І ці за гарну винагороду можуть знайти майже все. Нам просто потрібен найкращій. Знайди мені Ерхарда…– мовив чоловік й стиснувши губи в тонку лінію перевів повний ненависті погляд на застиглих в прозорому камені комах.

– Батьку, ви ж заприсяглись більше не мати з ним справи!

--Що таке моя гордість у повірянні з долею онуки? – криво посміхнувся сивий, повільно піднімаючись з підлоги та підходячи до каменю з застиглими метеликами.

--Але ж він корислива сволота! Зрадник!

--Так. Він дерево без коріння, але він найкращий… А ще, він єдиний, хто двічі повернувся живим, використовуючи Дотик.

Німеччина, Хаген, 2019 рік, червень

Луана

Луана сиділа на кухні і проглядала на ноутбуці сайт з вакансіями, обдумуючи варіант звільнитись зі своєї нинішньої роботи, де начальниця її відверто недолюблювала. Сама робота в хімчистці Луану цілком влаштовувала, бо не вимагала гарного знання німецької мови (посада не передбачала  спілкування з клієнтами), але сувора жіночка, яка обіймала посаду директора, поводилась дивно. Пані Клара постійно знаходила привід для нотацій, регулярно звинувачувала Луану у неуважності, проте одночасно не пропонувала звільнитись, говорячи, що цілком задоволена її роботою. Дивна людина. Втім спілкування та розуміння людей ніколи не було сильною стороною Луани, а тим паче коли те спілкування відбувається мовою, яку вона досі до путя не опанувала. Але якщо чоловік та нечисленні знайомі просто веселились з манери Луани довільно, як в російській мові, зсипати німецькі слова в реченнях, то пані Клару це відверто дратувало. Директриса щоразу, коли чула щось подібне, наче лайм кусала, тому Луана від початку намагалася якомога менше потрапляти на очі керівниці, старанно вдаючи непримітну сіру мишку. В цьому маскуванні непогано допомагали відсутністю макіяжу, невисокий зріст та худорлява комплекція вічного підлітка, яку мала Луана, але, на жаль, їх не вистачало, аби пані Клара про неї взагалі забула.