Частина тринадцята. Запобігти, врятувати, допомогти

Частина тринадцята. Запобігти, врятувати, допомогти

Денис хитався, ніби маятник, на слизьких сходах. Земля під ним, вкрита снігом, нагадувала крижане море. До твердої поверхні було не так далеко, але незручна ноша ускладнювала задачу. Рятувальна операція тривала вже, здавалося, вічність. Кожен крок над прірвою загрожував падінням. Олена допомагала як могла, але від неї мало що залежало, хіба що триматися за Денисову шию щосили і намагатися не впасти. Ноги її бовталися, як мотузки, обмотані ковдрою. Однією рукою чоловік її притримував, іншою чіплявся за перекладини. 

М’язи Дениса тремтіли. Він не був звичний до такого навантаження, так, коли-не-коли ходив на тренажери, щоб підтримувати форму. Проте вибору не було. Від його витривалості залежали зараз два життя.

Мороз пробирався під одяг, та Денис його не відчував, з нього вже сім потів зійшло. Він на мить задер голову і побачив, як дим струменіє з відчиненого вікна. Звідти ж досі доносилися крики тьоті Соні вперемішку з кашлем. 

За пів метри від мети Денис стрибнув. Повалився на землю разом з ношею. Олена по інерції згрупувалася, наскільки змогла, і відкотилася. Ковдра сповзла, халат теж, відкриваючи холодну шкіру, ледве прикриту футболкою.

Денис застогнав, ухопився за щиколотку. Схоже, підвернув ногу. Проігнорував свій біль і, намагаючись не шкандибати, кинувся до Олени.

– Як ти? Не вдарилася?

Почувши непідробне хвилювання і турботу в голосі, Олена розчулилася і майже припинила сердитися на Дениса за те, що він не послухався її і не пішов рятувати першою сусідку по палаті.

– Я нормально, справді нормально. Дякую, що врятував. Не знаю, що б сталося, якби ти сьогодні не прийшов.

Вона зазирнула йому в очі знизу вгору, ловлячи у цих двох сіро-блакитних крижинках відблиски тепла.

Денис швиденько закутав її, ще не вистачало, щоб замерзла і захворіла. Олена притулилася до нього, шукаючи не просто порятунку, не просто тому, що не могла самостійно пересуватися, а тому що хотіла. А зараз і момент був відповідний. Взаємні обійми Дениса були міцними і тривали довше, ніж необхідно.

– Моя машина біля центрального входу, – сказав він, підхоплюючи її знову на руки. 

Нога нила, та біль був стерпний, тому Денис поволі покрокував уперед.

– Яка машина? – злякалася Олена. – Куди ти мене несеш? Треба повернутися у лікарню і допомогти решті.

– Послухай, – роздратовано і втомлено сказав Денис, – я не знаю, звідки в тобі стільки альтруїзму, ти позашлюбна онука матері Терези? 

– Але ж там люди гинуть! – у відчаї скрикнула Олена і почала борсатися.

– Заради Бога, – закотив очі Денис, – ну то гаразд, йди і допоможи їм всім!

Він скинув її з рук, і Олена приземлилася на сніг, як мішок картоплі.

Вона затулила обличчя долонями, з очей майже потекли сльози.

– Ти нестерпний, егоїстичний і зарозумілий!

– Ще хвилину тому ти дякувала мені, – саркастично відізвався. – Я що, схожий на героя? Годі вже побиватися. Невже не ясно, що я не можу зараз залізти назад? Та навіть якби міг… Щоб витягти тьотю Соню потрібна ціла бригада. Олено…

Він присів, щиколотка вистрілила болем. Потягнувся до жінки, але вона відвернулася, ховаючи сльози. Пальці її почервоніли від холоду, тому що вона занурила їх у сніг, щоб тримати рівновагу.

– У нас два варіанти, – продовжив Чорний. – Перший. Я можу залишити тебе тут і повернутися туди, – вказав на дим, що клубами виривався з вікон другого поверху, – і тоді є шанс, що я травмуюся чи загину, а ти зрадієш, що здихалася мене. Другий – ти довіришся мені і я заберу тебе туди, де ти будеш в безпеці. Що вибираєш?

Олена витерла плечем вологу щоку, втягнула шмарклі. Недовго роздумувала.

– Ти маєш рацію, пробач, – пробурмотіла. – Я не подумала. Просто я переживаю за тьотю Соню і за тих, хто там залишився. Це так жахливо.

– Все? Хвилинка самокатування пройшла? Можемо йти далі?

Жінка кивнула.

Вкотре підхоплювати це, безперечно, привабливе тіло було дедалі важче, тому Денис твердо вирішив, що більше не піддаватиметься на провокації чи благання Олени і відвезе її додому, чого б йому це не коштувало. Але легше було сказати, аніж зробити. Кожен крок віддавався у нозі, наче її штрикали шилом. Денис не зважав. Він не зважав ні на що, крім ноші, що довірливо практично висіла на ньому. Втім, іншого вибору, крім висіти на ньому і сподіватися, що він вчинить більш-менш благородно, чи хоча б у межах розумного, у цих обставинах Олена не мала.

Поки вони повільно, але впевнено просувалися вперед, то помічали те, що творилося навкруги. Нарешті приїхали пожежні автомобілі, бригада рятувальників готувала довжелезний шланг, з якого одразу вибухнув водяний струмінь. Інші чоловіки у важкому спорядженні увірвалися всередину, а потім звідти по одному почали виводити чи виносити тих, хто не міг самостійно вибратися. Декого виносили вже непритомними, принаймні і Олена, і Денис сподівалися, що ті люди непритомні, а не мертві. Ті, кому пощастило опинитися надворі одразу, тепер тупцяли на місці, кутаючись у халати від холоду, бо ж усі речі, зрозуміло, залишилися у стінах лікарні.

Другий поверх весь палав. Шансів, що там щось вціліє, не було майже ніяких. Будівлю лікарні доведеться відновлювати, і це було найменшою проблемою зараз. Лікарі хапалися за голову, бо не знали, куди дівати “важких” пацієнтів.

Денис так-сяк прилаштував Олену на пасажирському передньому сидінні, аж видихнув з полегшенням, сперся на капот, відсапуючись. Щиколотка пульсувала ще дужче.

– Денисе, прошу, – звернулася Олена, тремтячи від холоду і хвилювання, – дізнайся про Соню.

– Далася тобі та тітка! – спересердя гаркнув Денис. І навіщо він взагалі сьогодні сюди приїхав?

Чорний сердився на себе, проте й відмовити Олені було вище його сил. У нього в голові не вкладалося, як так виходить, що він підкоряється їй? Та й взагалі, чому він не може просто облишити все, як є, вручити її, наприклад, у сильні руки якогось рятувальника чи цілющі – лікаря, а сам податися додому і забути про її існування? Бовдур, та й все. Або ж тут щось більше, скажімо, він не хоче віддавати її ні в чиї інші руки, крім власних. Про існування законного чоловіка Денис навіть не згадав.